44. ХВИЛІ-РОПУХИ, А СПОКІЙ — СЛОНИ
І поза часом, і поза рухом Мене все колишуть блакитні ропухи, Сфероподібні, обмазані милом, На білих гребнях ці лінії-хвилі.
То вгору, то вниз, то зі скрипом, то з визгом, То шумом штормів, то барометром бризу.
Проглазять, мов клешнями, прямо у вуха І необережно гудуть: «Слухай, слухай!» Я слухаю й знову вдихаю і синього, Запахи гнилі і маргарину мов,
Губами тягнуся до хмар отих масляних, А хмари цвітуть в альбатросів між пальцями, І ллються у жмені — що персики, гіпс, І проливаються шлунок кудись.
Шлунок чи в шлуночок десь прям під серце, Уже неважливо, бо сотня інерцій Топчиться зараз по ребрах мені... Хвилі-ропухи, а спокій — слони.
(Квітка Лісовська)