41. МОРСЬКА МАДОННА
Там темно і густо, і зовсім не страшно, Там келих мов бюстом прогнувсь — срібна чаша, На шкірі гранатовій діви-мадонни Лежить, що розквітнувши в сині бездонній.
Чи в сині, чи в Сені — уже неважливо, Усе море — сцена, Мадонна — це прима, Шумує, звивається, гірко сміється, Скавчить, коли плавиться клин в голім серці.
Стріла, що загвинчена в груди-півонії, Увесь океан уже в пальцях мадонни, Пропах стиглим маком і чорним ладаном, Поки дощ плакав, вона мов лавандою,
Проросла з власного хижого дна, З святості хижини вийшла одна, Умить причастившись і глиною, й полум'ям, І мушлями вкрившись, умить стала морем і...
В момент спалахнула, затерпла, воскресло, Із моря пурпуру і тисячі креслень.
(Квітка Лісовська)