Марево без задзеркалля

Перед народженням онука я шукала

Собі ім'я. Бо ж не хотіла перед новим

Людським створінням стати мов «баба Світлана»:

Дрібна, чутлива, з окулярами на носі

Кирпатому, серйозна до смішного…

Ім'я знайшлося. «Баба Свєта» – просто БА'-СЯ.

Вже я не «бабця». Ніби відблиском з дитинства

Злетіло ім’ячко із замку на горі

Дарунком Барбари – принцеси-златовласки:

Тендітна й сильна водночас, в блискучих латах

Готова кинутись у бій за найдорожчих,

А після бою – танцювати серед квітів…

Тепер я – Бася! Просто Бася. Простодушна.

Хай десь наївна і дурненька, бо проста…

Я просто вчусь щодня оберігати душу,

Щоб гідно й радісно іти вперед.

Щодня…

Уривок з роздумів, звертання до онука

Люблю я цитувати твою маму,

Що «всяких треба».

Й не моя задача –

Вирішувати, кому час «піти»…

Мені б своє завдання завершити!

Ходжу і розмірковую невпинно,

Веду розмову з внуком, мов Сократ,

Чи той пастух, що лік своїм овечкам

Веде, й спрямовує їх вперто до мети.

Так я думки свої перебираю,

Шикую в ряд, озвучую, сварю,

Жену їх геть, розсіюю, збираю,

Ліплю до купи, смисл дарую, знов люблю…

( Це й близько не поезія! – лиш спосіб

Із лаконізмом «повінчать» думки.

Хто схоче зрозуміти – домалює

Загальний образ згідно із своїми

Уявленнями: всі ми геніальні!

Немало потонуло в красномовстві…)

Неждано ритм заволодів словами.

Що це за розмір?

Тиха ніжна пісня…

Ні, просто музика…

Тебе веде вперед

Крізь парк задумливий –

До спогадів дитинства,

До ясності, до чистоти сприймання

Оточення,

Крізь марево добра, тепла і світла…

Сон… Домовляємось, що сон.

Лечу… Нізвідки.

В темряву. Навколо

Малі й великі цятки мерехтять

Холодним світлом збайдужілих скупчень

Зірок, планет, комет, метеоритів…

Яких ще назв насипано у космос?

Я – щось свідоме і живе…

Час прокидатись.

Барвистість марева космічного приймає

Мене в обійми…

Розкриваю очі.

Я в морі світла. Сонце. Як багато!

Насправді море… Мокре і солоне.

Навкруг нікого. На плаву тримає

Мене уламок. Лайнера? Чи яхти?

Яка різниця? Знахабніла чайка

Летить мені у вічі. Відсахнувшись,

Заплющуюсь, і розтискаю руки, і падаю…

Знов відкриваю очі. Холод в грудях.

Як важко дихати! Навколо тільки гори.

Лежу в снігу… До мене всім байдуже,

Проходять повз, несуть свої запліччя

Наверх, донизу, мов мене немає.

«Ти сам за себе. Шлях твій до вершини –

То лише твій, ніхто не допоможе.»

Вершина близько – кілька переходів –

Та сил немає, і запал пропав…

Змикаю очі від пориву вітру

Із снігом, в нерухомість поринаю…

Я можу рухатись! Розплющені вже очі:

Я у кімнаті, це якийсь готель.

Зриваюсь до вікна: ранкове місто

Пусте і тихе, пальми у дворі,

На горизонті море, сонце сходить…

«Де я? Хто я? Навіщо я?»

З цих марень

Яке є справжнім?

Що є існуванням?

Перед очима постає малюнок з казки:

Красуня спляча, лицар на коні.

Й сучасна казка – фільм про поцілунки.

Там героїня пам’ятає всі події,

Що день приніс, з пробудження до ночі,

А після сну все абсолютно забуває,

Щоб розпочався день новий мов чистий аркуш.

(Дар амнезії наша краля «заробила»,

Зіткнувшись з феєю – корівкою рябою.)

Відважний лицар закохавшись у дивачку,

Всіх врятував – корівку і кохану.

Тепер щоранку героїня проглядає

Кіно, яке знімається щодня

Про неї, про корівку, про весілля,

Про основні події в шлюбі, про дочку…

Хто заважає нам новий день починати

Такою казкою (чи мрією) про себе?

Ось ми прокинулись. Розплющуємо очі.

Вітаємо новий день. І питаєм

Себе: «Де я? Хто я? Навіщо я?» Так просто:

Чіткі основи, радісний сценарій –

Самі заповнимо наш чистий аркуш мрії,

Можливо все!

Так, простіше б нам жилося, якби зранку по хрещенню дві скрижалі у колисці тато й мама відшукали б. Проголошено на першій, що талант у немовляти скрипаля, що музикальна буде все життя дитина. Світяться батьки від щастя: «Піаніно є у домі, купим скрипку, не проблема, поруч є музична школа.» Та й до другої скрижалі. Викарбовано там чітко: за призначенням він лікар, не простий, а лікар-вчений, ліки винайде від раку, що врятують чверть планети. Похмурніє мама: шкода, ні концертів, ні гастролей… Окрім музики навчання непросте, бо – медицина! Експедиції по світу наукові, небезпечні. Батько матінку втішає: «Що поробиш. Втім, відомо, як ростити нам малечу відтепер, куди направить наші сили і турботу.»

Та на жаль, не посилає Всесвіт нам такої звістки. Самотужки ми шукаєм наш талант і те, навіщо ми у світі жити маєм, те призначення…

Для дій, для впливу на реальний світ

душі з народженням

Хтось напрокат дав тіло.

Можливостей для кожного багато,

талантів, здібностей і органів чуттів.

Коли ж раптово бал життя скінчиться,

все надане прийдеться повернути.

І незадіяні для насолоди існуванням

всі органи чуттєві – очі, вуха, язик і ніс.

Чи ж соромно не буде вертати те,

чим казна-як користувались,