Марево

Понеділок, 5:30. Будильник прогнав тишу, що царювала всю ніч. Так і почався ранок. Тихий осінній ранок. Рудий кіт лежав біля ліжка і хворобливо кліпав очима. Пекучий біль не дав йому заснути.

Запашний аромат чаю гукав Володимира із кухні. Чоловік підвівся і пошкандибав до ванної. Останнім часом він пильно слідкує за собою: почав раніше прокидатися, щоб навести марафет, хоча робота цього зовсім не вимагала. Сьогодні ж на це є причина: приїжджають люди згори. Це чи не єдиний шанс отримати підвищення. Треба лиш добре себе показати.

– Любий, ти там скоро? – почувся голос із кухні.

– Вже йду. Не горлань.

Старезні капці зачовгали по підлозі. Чоловік зайшов і вмостився на стілець.

– Ось чай, – сказала Юля, ставлячи чашку на стіл.

Володимир зробив кілька ковтків.

– Якийсь дивний смак. Що це за чай?

– Трав’яний. Вчора купила, – відповіла Юля і тиша на трохи охопила кімнату. – Ти скажи, як спалося, як ніч пройшла?

– Як, як. Нормально.

– Готовий до сьогоднішнього зібрання?

– Так, готовий.

Юля затихла. Мовчки вона подала чоловікові омлет та пішла. Той похапцем усе доїв і, одягнувши вигладжений звечора костюм, пішов до виходу. Коли він зашнуровував туфлі, Юля вийшла з вітальні.

– Успіхів, коханий.

– Дякую! – холодно кинув Володимир, зачиняючи двері.

– Надіюсь, сьогодні все зміниться, – подумала жінка і пішла збиратись на роботу.

На дворі Володимир відчув осінній холод. Холод, що пробирає до кісток. Та то дрібниці. Звичайнісінький заморозок. Легким кроком чоловік пішов до машини.

З кожним днем зелена трава меркла все більше. Її помалу накривали осінні листки, до яких доторкнулася смерть. Вона ж уводила природу в транс, висмоктуючи життєві сили. Зараз трава виблискувала паморозком: мертвотно-білі кристалики покривали кожну травинку зверху до кореня.

Володимир ішов. Він не думав про природну красу, хоча раніше малював портрети і пейзажі, тож пильнував за природою. З роботи часто посилали шукати зниклих людей, тому іноді доводилося прочесувати ліс. Бувало, зупиниться посед дерев і з трепетом вивчає кожну деталь: тут дерево пожовкло, там осінні квіти скинули цвіт. Та на довго зупинятися не можна, бо ж він на роботі. Навіть на вихідних вони з Юлею іноді приходили сюди, і тоді чоловік, здавалося, повністю зливався із природою. Чого ж він так хоче підвищення? Зарплата майже та сама, просто тоді він повністю працюватиме в офісі. Невже він проміняє природну віддушину на черево цегляної потвори, яка щодня травитиме його в ядких соках паперів та підписів?

Навіть на це є причина. В офісі працює Валентина, і як-тільки він перетне поріг, очі знову забігають щоб зустрітися хоч на мить. Навіть очима. Він знав, що це неправильно. Щоб бути з Юлею чоловік рясно умив совіть кров’ю, а перейшовши до іншої – поховає її живцем.

Спочатку Володимир щодуху опирався. Він намагався прогнати солодкі подуми. Однак, стосунки розвивалися дуже швидко і з дня на день чоловік ставав ближчим до Валентини, віддаляючись від Юлі. Було навіть боляче подумати: невже ось так можна легко розлюбити, щоб на серці не залишилося і рубця.

Нарешті Володимир дійшов до машини, вмостився, повернув ключ і поїхав. Він їздив швидко. Будинок і місто розділяло маленьке узлісся. Вирушав у путь о шостій ранку. Зазвичай, дорога займала близько 40 хвилин. Зараз, породжуючи марева перед очима, він в’їжджав у місто. Чоловік мав приїхати трохи раніше, бо зустріч призначена дуже рано. Ба більше, якщо приїде пізно, не зможе побачити Валентину.

Він збільшив швидкість. Все ближче мрії перед очима, все більша швидкість. Реальність і фантазія сплелись воєдино. Нереальна швидкість. Втрата керування. Замерзла трава. Дерево…

***

Церковний дзвін закликав усіх до храму. Сьогодні, у неділю, Юля подолала чималий шлях. Вона приїхала до бабусі в невеличке село. Тут природа живе якось по-інакшому. Невеличке прихаття здавалось до болю знайомим і приємним. Дерев’яна хатка, величезний дуб, маленький город, а за ним стара плакуча верба. Вона хилила просочені сльозами віти над неглибокою копанкою. Під цим вічносумним деревом Юля любила сидіти з Юрком, першим чоловіком. Літом вони там були до пізньої пори і безтурботно сміялися. Бабуся виглядала з-за будинку і собі не могла стримати посмішку, та за нею ховалась ненависть. Юрко недавно прилетів зі Штатів. Там у нього робота. Цього разу Юля мала їхати теж. Ось-ось у них мало початися нове життя: краще, багатше, щасливіше.

Бабуся ж не сильно раділа таким подумам. Вже занадто сильно любила внучку. Завжди вона казала: «На чужині щастя не знайдеш», та насправді просто не хотіла відпускати. Юля була останньою родичкою, єдиною, хто міг піклуватись про стару, адже, коли внучка приїздила, стареча самотність не лишала й сліду біля будинку.

Юля підійшла до хатки й заглянула у шибку – нікого. Бабуся, мабуть, пішла до церкви.

***

5:30. Задзвенів будильник і збудив усіх у квартирі. Володимир розплющив очі. Сьогодні він почувався якось дивно: сильно болять очі. Він роззирнувся і побачив перед собою ніжки ліжка, низ комоду, а під ним лежав коврик зі спальні. Юля встала і пішла на кухню.