Розділ 3. Марічка

Сонце готувалося до ночівлі, й табір також мав за годину вгомонитися.

Мері сиділа на дерев'яному “козлі”, споглядаючи то неймовірні фарби заграви, то галасливу компанію однолітків на майданчику, то власні не нові кросівки та краєчок потертих (під їхню стать) джинсів. Одяг видавав любов володарки до мандрів полонинами.

Мері зітхала.

– Гей, Марічко! Чого ти там сидиш? Ходи до нас! Чи знову полюєш на своїх покемонів? Га-га-га! – троє хлопців і двоє дівчат веселили самі себе. Мері теж зацінила жарт, але чомусь їй було не смішно...

Жартував Вовка, і це було типово. А сміялися – всі інші, включаючи Арсена, і це теж було типово. “Все нормально, – навіювала собі Мері, – стадний інстинкт. Він нікого не хотів образити”.

Високий хлопчик з білявим волоссям мав насправді безтурботну посмішку. Він був не схожий на неї, а вона – не схожа на інших. Їй “бракувало віри в себе” – так казала симпатична молода психологиня з їхнього табору. І це також було типово і дуже банально. Ех... Де її взяти, ту віру?

Віра, приміром, стоїть та жартує з Арсеном. У Віри – віри на два табори вистачить. Хоч би трохи поділилася, га?

А ще у Віри – довге біляве й красиве волосся. А у неї, Мері, лише русяве каре трохи нижче підборіддя та довгий чубчик, аби ховати великі зелені, сумні, безпорадні очі. Коротше, важкий випадок. Психологиня каже: це не добре – порівнювати себе з іншими, а вона й тут не може втриматися. Слабохарактерна...

Мері, як ви, певно, вже зрозуміли, не любила галасливих збіговиськ. Їй більше подобалося малювати наодинці та мріяти. Вона мала незвичайний хист, одначе поки не розуміла, що він принесе їй – щастя чи небезпеку.

Мері бачила уві сні чудернацьких істот; вони почали снитися їй кожну ніч, відколи вона себе пам'ятала. Ці істоти населяли невідомий, не описаний в жодній фентезі світ, тож вона їх сумлінно описувала та замальовувала, а ще – вивчала їхню мову. Вона бачила письмена, викарбувані в камені, що пульсували блакитним сяйвом. Вони співали до неї, й тоді дівчинка починала їх розуміти. Мері записувала їх у зошит, і часом їй аж кортіло побачити, що й наяву вони починають світитися... Нелегко це – жити в світі, адресу якого не знаєш.

Однолітки здебільшого не знали про її дивне хобі. Мері ховалася, побоюючись глузувань. А втім, істоти й візерунки на зошитах час од часу потрапляли на стороннє око. Арсен, здається, не ставився до таких дивацтв вороже, хоча й охоче сміявся з усіма за компанію.

Якось у школі – вона добре пам'ятала той день – вона лишилася в класі після останнього уроку, надто захоплена малюванням.

– Що це? Давньоельфійська? – вона й не помітила, як він підійшов та дивився з-за плеча.

В коридорі лунали віддалені голоси, жовті пасма вечірнього сонця падали на гемантус, що стояв на підвіконні.

– О, та це... Напевно.

Вони подивилися один на одного, а потім... його покликали друзі. Отаке. Мрії лишилися неполоханим сонячним зайчиком на підвіконні, а життя побігло далі. І що це вкарбовує в нашу пам'ять такі начебто непримітні миті?

Аж ось пролунав сигнал, й усі хлопці та дівчата гайнули до будиночків табору, що темніли на схилах пагорбів. Мері прокинулася від спогадів і також пішла.

* * *

Після вечері Мері ввійшла до своєї кімнати, ввімкнула лампу на столі. Крізь прочинене вікно зазирав темно-синій запашний вечір. Сусідка Оля десь забарилася, тож це був найзручніший час для улюбленої справи – малювання. Та чомусь відчуття суму огортало дівчинку, наче сині сутінки за вікном.

Вона присіла на ліжко, щільніше запахнувши кардиган. Почуті колись слова невідомо з якого дива лізли в голову.

“Знову полюєш на своїх покемонів?”

“Це давньоельфійська?”

“Ти надто тихенька. Треба бути жвавішою”.

Й тільки бабуся колись казала щось геть інше: “У кожної квітки – своя неповторна краса”. Мері полинула в роздуми.

Слова... Правду кажуть: у словах – сила. Вони можуть вбити чи піднести. Вони творять світи. Так дивно, що силу має те, що не можеш відчути чи побачити... Мері побоювалася слів. Саме тому, можливо, обирала для себе малювання.

“Але і мрії також творять світи, – вела її далі думка. – Отже, виходить, і наші думки – не порожнеча. Можливо, значно більше, ніж порожнеча, як ми похапцем звикли собі уявляти...”

Мимоволі дівчинка кинула оком на аркуш паперу, що лежав на столі. То був незавершений ескіз: співаюча скриня. Дівчинка злегка посміхнулася.

Там, у течці – малюнки істот, які являла їй уява. Не переставала Мері працювати й тут, в таборі. Нарешті, не втримавшись, вона сіла за стіл та відкрила течку.

– Оце – блакитні п'ятиочки – вельми розумні та чуйні створіння, на вигляд трохи схожі на кентаврів, – почала вона розповідь, наче тренувалася робити запис для відео-каналу. – На їхніх вузьких обличчях Ви можете побачити п'ять допитливих симпатичних очок. А це – зовсім нова істота, я поки ще не знаю її назву. Відомо лише, що вона – велика, руда й кудлата, мов йетті...

На третьому малюнку були казкокруки. Вони летіли кудись у сірому небі, як Мері побачила то уві сні позавчора, і картинка ця здавалася тривожною. Дівчина була майже впевнена, що один з них вчора вдень кружляв над табором...

Цікаво. Чи можуть ці птахи перетинати грань між світами? Втім, якщо пригадати зустріч, яка трапилася з нею днями, це не здавалося неймовірним.

Саме цієї миті хутряний кулачок постукав у шибку.

– Ой, привіт, пухнастий! Налякав мене. Саме про тебе думала. Заходь! – Мері зраділа, хоча й досі дещо ніяковіла від факту існування балакучих кроликів.