У лісі було тихо.
Але тиша не мовчала — вона тріщала під лапами, шелестіла в гілках і навіть булькотіла в струмку, якому давно кортіло щось розповісти, та ніхто не слухав.
Аж раптом — трісь!
— Ой… — озвався тоненький голос.
Потім — шурх-шурх…
І нарешті — хлюп!
Посеред калюжі стояла дівчинка. У червоних черевиках, з бантом, який давно втомився триматися рівно. Вона глянула довкола: дерева, мох, старий пеньок. Ні лавки, ні дороги, ні мами.
— Непорядок, — серйозно сказала дівчинка, ніби могла щось змінити.
Вона сіла на пеньок, витерла носа рукавом і глянула на свій бантик.
— От би зараз чаю. І з медом. І щоб ніхто не бурчав, що я заблукала...
І щойно вона подумала про мед — щось велике, пухнасте й трохи буркотливе вийшло з-за куща.
Ведмідь.
Він був такий великий, що здавалося: це він виріс довкола лісу, а не навпаки.
Шерсть скуйовджена, лапи — в соснових голках, на носі — листочок. Але очі — теплі. Такі, в які хочеться вдивлятися довго, як у каструлю з компотом.
— Хмм, — промовив Ведмідь. — Що це в нас тут за... шум?
— Я не шум, я дівчинка, — сказала дівчинка й підвелась. — І я не знаю, де я.
Ведмідь поворушив вухами. Потім сів. Потім чесно задумався.
— Я теж не знаю, де ти. Але тепер ти — тут. А отже… — він глянув на калюжу, потім на бантик, потім знову на дівчинку. — Тобі потрібен чай. І ковдра. І, здається, хтось, хто не бурчить.
— І мед! — зраділа дівчинка.
Ведмідь трохи посміхнувся (якщо Ведмідь узагалі може «трохи»).
— Усі важливі справи починаються з меду. Пішли.
І вони пішли.
________________________________________
Печера Ведмедя була не зовсім печерою. Більше — будинок із печери: з димарем, гойдалкою з березового гілля і табличкою:
„ВЕДМІДЬ. НЕ ТУРБУВАТИ, ЯКЩО НЕ ЧАЙ“
Всередині було затишно.
Глиняні чашки, дерев’яні ложки, шафа з банками, на яких написано:
• „Мед із квітів, які сміялись“
• „Мед із ранкових снів“
• „Особливий. Не торкати без дозволу!“
Ведмідь насипав чаю, поставив мед і сів навпроти.
— А як тебе звати, дівчинко?
— Мене вчили не казати незнайомим, як мене звати. Навіть якщо вони дуже пухнасті.
— Розумно, — кивнув Ведмідь серйозно. — Але як мені тебе кликати?
Він поважно глянув на неї.
— Ти не схожа на Огірка. І не на Ромашку.
Помовчав.
— Знаєш, ти як гілочка: гнучка, але не ламається. Хм… Гілка? Ні. Паця? Теж ні...
Дівчинка опустила очі й тихо сказала:
— А може… Мія?
— Мія… — повторив Ведмідь. — Гарне ім’я. Не як у Борщівки чи Оселедця. І точно не як у куща з колючками.
— А ти що, знаєш багато кущів на ім’я? — підозріло звузила очі дівчинка.
— О, я з одним колись дружив. Але він був трохи... колючий у спілкуванні, — зітхнув Ведмідь.
— А я — не колюча?
— Ти? Ти як мед із кульбаб: солодка, але якщо з’їсти забагато — язик лоскоче.
Дівчинка захихотіла.
— А ліс який?
— Ліс… Хм… Як пиріжок із сюрпризом: іноді смачний, іноді — несподіваний. Але якщо його не боятись — можна знайти начинку.
— А ти знайшов?
— Я знайшов чай, мед і тебе. Це вже непогано для старого Ведмедя.
І так почалась історія дівчинки, яка ще не знала, що ліс стане їй школою.
А звірі — вчителями.
А її справжнє ім’я… вона ще встигне сказати. Але трохи згодом.