Мандрівка з калюжами, чаєм і друзями

Дівчинка, яка загубилася, і Ведмідь, який не шукав нікого

 

У лісі було тихо.

Але тиша не мовчала — вона тріщала під лапами, шелестіла в гілках і навіть булькотіла в струмку, якому давно кортіло щось розповісти, та ніхто не слухав.

Аж раптом — трісь!

— Ой… — озвався тоненький голос.

Потім — шурх-шурх…

І нарешті — хлюп!

Посеред калюжі стояла дівчинка. У червоних черевиках, з бантом, який давно втомився триматися рівно. Вона глянула довкола: дерева, мох, старий пеньок. Ні лавки, ні дороги, ні мами.

— Непорядок, — серйозно сказала дівчинка, ніби могла щось змінити.

Вона сіла на пеньок, витерла носа рукавом і глянула на свій бантик.

— От би зараз чаю. І з медом. І щоб ніхто не бурчав, що я заблукала...

І щойно вона подумала про мед — щось велике, пухнасте й трохи буркотливе вийшло з-за куща.

Ведмідь.

Він був такий великий, що здавалося: це він виріс довкола лісу, а не навпаки.

Шерсть скуйовджена, лапи — в соснових голках, на носі — листочок. Але очі — теплі. Такі, в які хочеться вдивлятися довго, як у каструлю з компотом.

— Хмм, — промовив Ведмідь. — Що це в нас тут за... шум?

— Я не шум, я дівчинка, — сказала дівчинка й підвелась. — І я не знаю, де я.

Ведмідь поворушив вухами. Потім сів. Потім чесно задумався.

— Я теж не знаю, де ти. Але тепер ти — тут. А отже… — він глянув на калюжу, потім на бантик, потім знову на дівчинку. — Тобі потрібен чай. І ковдра. І, здається, хтось, хто не бурчить.

— І мед! — зраділа дівчинка.

Ведмідь трохи посміхнувся (якщо Ведмідь узагалі може «трохи»).

— Усі важливі справи починаються з меду. Пішли.

І вони пішли.

________________________________________

 Печера Ведмедя була не зовсім печерою. Більше — будинок із печери: з димарем, гойдалкою з березового гілля і табличкою:

„ВЕДМІДЬ. НЕ ТУРБУВАТИ, ЯКЩО НЕ ЧАЙ“ 

Всередині було затишно.

Глиняні чашки, дерев’яні ложки, шафа з банками, на яких написано:

• „Мед із квітів, які сміялись“

• „Мед із ранкових снів“

• „Особливий. Не торкати без дозволу!“

Ведмідь насипав чаю, поставив мед і сів навпроти.

— А як тебе звати, дівчинко?

— Мене вчили не казати незнайомим, як мене звати. Навіть якщо вони дуже пухнасті.

— Розумно, — кивнув Ведмідь серйозно. — Але як мені тебе кликати?

Він поважно глянув на неї.

— Ти не схожа на Огірка. І не на Ромашку.

Помовчав.

— Знаєш, ти як гілочка: гнучка, але не ламається. Хм… Гілка? Ні. Паця? Теж ні...

Дівчинка опустила очі й тихо сказала:

— А може… Мія?

— Мія… — повторив Ведмідь. — Гарне ім’я. Не як у Борщівки чи Оселедця. І точно не як у куща з колючками.

— А ти що, знаєш багато кущів на ім’я? — підозріло звузила очі дівчинка.

— О, я з одним колись дружив. Але він був трохи... колючий у спілкуванні, — зітхнув Ведмідь.

— А я — не колюча?

— Ти? Ти як мед із кульбаб: солодка, але якщо з’їсти забагато — язик лоскоче.

Дівчинка захихотіла.

— А ліс який?

— Ліс… Хм… Як пиріжок із сюрпризом: іноді смачний, іноді — несподіваний. Але якщо його не боятись — можна знайти начинку.

— А ти знайшов?

— Я знайшов чай, мед і тебе. Це вже непогано для старого Ведмедя.

І так почалась історія дівчинки, яка ще не знала, що ліс стане їй школою.

А звірі — вчителями.

А її справжнє ім’я… вона ще встигне сказати. Але трохи згодом.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше