Мандрівка

Сьогодні я відправляюсь в чергову мандрівку. Мене з дитинства вабили подорожі, нові місця та знайомства з різними людьми та культурами. Я приїхала додому місяць тому, а сьогодні вирушаю далі. Зазвичай я подорожую сама. Мені комфортно подорожувати одній. Нікого не треба чекати, ні до кого не прив'язана. Останній раз коли подорожувала з подругою, то вона або щось знайде цікавеньке або втягне мене у якусь халепу, яка мене аж ніяк не тішить. Я полюбляю спокій, а саме тишу. Коли я була маленькою ми з батьками ходили в туристичні походи. Мені подобались такі походи, і вони залишились тільки у спогадах. Як згадаю ці моменти, сидіння біля багаття та спів під гітару тата. Це ностальгія. Зараз такого більше не буде. Батьки зникли безвісти в авіакатастрофі, але щасливі спогади про них лишились. Як згадаю ці моменти аж сльози на очі навертаються. Мандруючи світом, я бачу, неймовірну красу природи. Знайомлюсь з різними людьми, які мають різні погляди на життя та смерть. Я маю багато знайомих у всіх країнах, де побувала. І це, як на мене, прекрасно. Якщо зі мною бодай щось трапиться в якійсь країні в якій я вже була у мене буде у кого просити допомоги. Але на щастя мені ще ні разу не знадобилась їх допомога.  Сьогодні я вирушила у мандрівку по Південній Америці. У мене є мрія побувати на Амазонці. Я приїхала до аеропорту, де швидко пройшла реєстрацію. Знайшла потрібний мені вихід та сіла аби трохи відпочити перед польотом. Розглядаючи карту, я не помітила як прийшов час на посадку. До речі, я лечу у Бразилію. Ця країна мені геть не знайома, тому й цікава. Коли я вирушаю у мандрівку, то читаю мінімум про країну по якій буду подорожувати. Я зазвичай беру маленьку валізу та наплічник. У наплічник я кладу максимум речей, які можуть знадобитись. Це саме телефон, портативна зарядка, фотоапарат, куди ж без нього. Також є аптечка, все для першої медичної допомоги. До речі, декілька разів вона мені знадобилась та не тільки мені. Також беру змінний одяг на випадок якщо з цим який зараз на мені щось станеться та теплий светр. Звісно є ще окуляри від сонця, мапа країни та якийсь запас їжі про всяк випадок, якщо не буде, де її купити. Прилетіла в Бразилію та заселялась у потрібному мені готелі. Коли зайшла у нього ввечері, після вечері у місцевому ресторані, то побачила на скільки тут у холі світло. Я швиденько пішла у свій номер, щоб відпочити від перельоту та прогулянки по місту. Тут на стільки тепло, що вкриватися ковдрою взагалі не хотіла, тому заснула розкритою. Я якось була на Алясці, то там було на стільки холодно, що довелося вкриватися двома ковдрами. Звісно був кондиціонер та він чомусь не працював на теплий режим. За що адміністратори просили вибачення та дали ще одну теплу ковдру. Спала я цю ніч як дитина. А головне виспалась та набралась сил аби провести цей день на екскурсіях, загалом подорожуючи містом. Я встала, привела себе до ладу та пішла гуляти. Вирішила цей день провести наодинці, тобто сама. Весь день гуляла містом та після доріжка ввела мене у якийсь чи то парк, чи то ліс, гадки не маю. Загалом опинилась я сама у якомусь темному забутому місті, бо тут не було нікого. Я виключила ліхтарик, він також є у моєму наплічнику. Він ніколи мені не потрібен та сьогодні довелося ним скористатися. Йдучи по цьому темному місці, я почула якийсь схлип. Йдучи на цей звук, я помітила, що біля одного з дерев сидить дівчинка, на вигляд років шість не більше. Я підійшла до неї та побачила її перелякані очі.

- Не бійся мене — сказала я, звичайно ж іспанською. Довелося вивчити декілька мов, щоб було зручно подорожувати.

- Ти загубилась? — запитала я. Дівчинка кивнула головою, що так — зрозуміло. Ти їсти хочеш? - Так — сказала пошепки дівчинка. Я дістала один протеїновий батончик, дістала його з пакетика та дала дівчинці. Вона накинулась на нього ніби давно не їла.

- Як тебе звати?
- Габріель
- А мене Ліка. Бери ще один батончик — я побачила, що дівчинка доїла цей батончик. І із задоволенням почала їсти другий — знайдімо когось хто допоможе тобі знайти батьків. У тебе ж вони є?
- Є
- Тоді ходімо на їх пошуки — я взяла дівчинку за руку, ми пішли разом шукати вихід з цього забутого місця. Йдучи хвилин п'ятнадцять, ми побачили світло. Я здивувалась коли побачила поліційний відділок. Я не думаючи повела Габріель туди. Вона всю дорогу мовчала та заспокоювалась, напевно зрозуміла, що у безпеці не дивлячись, що йде із незнайомою людиною.
Ми швиденько дійшли до цього поліційного відділку та зайшли у будівлю. В ній були поліціянти та якась пара. Вони про щось розмовляли. А у жінки по обличчю текли сльози.
- Перепрошую — сказала я. Всі на мене звернули увагу — я знайшла дівчинку. Вона загубилась, прошу знайти її батьків
- Щось мені підказує, що вони вже знайшлись. Це ж ваша донька?
- Так, наша — сказала жінка та підбігла до дівчинки, а після міцно обійняла — де ви її знайшли?
- У парку, неподалік поліційного відділку
- Дякуємо вам — сказав чоловік та потис мені руку.
- Нема за що. Головне, що ваша донька тепер з вами
Я вийшла з відділку та пішла у сторону, де було світло. Там повинні знаходитись якісь ресторанчики. І таки я мала рацію, бо я швидко дійшла до цих закладів. Зупинилась біля найпершого. Це була місцева кухня. Я підійшла до адміністратора, він сказав, щоб я почекала своєї черги хвилин п'ятнадцять, на що я погодилась, адже нікуди не поспішаю. І раптом я почула знайомий голос. Ну, як знайомий, я його чула роки два назад та все ж пам'ятаю. Я розвернулась до чоловіка який розмовляє та впізнала у ньому свого колишнього однокласника. Ми з ним були у хороших стосунках, вони майже дійшли до романтичних. Він також розгледів зал, щоб теж почекати своєї черги та побачив мене. Він здивовано глянув на мене, а після підійшов.
- Привіт, не очікував тебе тут побачити
- Аналогічно — я усміхнулась.
- Чекаєш своєї черги, щоб повечеряти?
- Так
- Може складеш мені компанію за вечерею?
- Із задоволенням
- Тоді я відмовлюсь від свого столика. Бо чекати хвилин тридцять сказали
- Добре — я погодилась, щоб він відмовився від свого столика, адже мого чекати вже менше, ніж п'ятнадцять хвилин. Ці хвилини за цікавою розмовою пролетіли. Нас посадили за столик, ми почали розглядати меню. Довго розглядати його не було сенсу, адже я ці страви майже всі куштувала, тому вибрала собі не знайому страву. Однокласник зробив те саме. Його до речі, звати Олег. Поки ми чекали страви продовжили цікаву бесіду.
- А ти змінилась за ці два роки — сказав Олег та подивився на мене таким же поглядом який був до того як ми перестали спілкуватись. Цей погляд мені дуже подобається.