Глава 1. Голуби проти організаційного комітету

— На голубів скаргу не складатиму, — сказала Лариса Петрівна.

— Я прошу не на голубів! На продавця!

Зоя Семенівна поставила на кухонний стіл сову.

Сова була пластикова, сіро-коричнева, завбільшки з невеликого кота, з жовтими очима й таким виразом морди, ніби її щойно повідомили про підвищення тарифів на опалення. Одне око дивилося просто перед собою, друге — трохи вгору. Наталці здалося, що так задумав виробник, але стверджувати вона не взялася.

— Триста вісімдесят гривень, — повідомила Зоя Семенівна. — І голуб хоч би один злякався.

— Ви ж казали, що їх стало менше, — нагадала мама.

— На двадцять хвилин! Потім повернулися. Один узагалі на неї сів.

Наталка перестала розмішувати чай.

Вона прийшла до матері на недільний обід із книжкою в сумці та наміром провести спокійний день. Книжку навіть устигла покласти на підвіконня. Більше з нею нічого не сталося.

— На голову? — уточнила вона.

— Куди ж іще? Не під крило.

Зоя Семенівна, сусідка поверхом вище, розповідала про голубів із такою особистою образою, що сторонній слухач міг би подумати, ніби птахи колись були її добрими знайомими, а потім підступно перейшли на бік ворога.

Проблема існувала давно. Голуби облюбували підвіконня і балконну огорожу, залишали сліди своєї присутності й не реагували на звичайні людські способи переконання. Зоя Семенівна вже стукала у вікно, махала рушником, розвішувала блискучі стрічки та одного разу вмикала радіо. Останній спосіб виявився особливо невдалим: птахи залишилися, зате сусід знизу попросив більше не ставити ранкові передачі про городництво на повну гучність.

Сову вона придбала в господарському магазині після того, як побачила схожу на балконі сусіднього будинку.

— А на упаковці було написано, що вона відлякує птахів? — запитала Наталка.

Зоя Семенівна дістала з кишені окуляри, витягла з сумки зім'ятий чек і невеликий картонний ярличок.

На ярличку значилося: «Декоративна фігура садова. Сова».

— От бачите! — вигукнула сусідка.

Наталка подивилася на маму.

Мама — на ярличок.

— Зою Семенівно, тут написано, що вона декоративна.

— То навіщо в неї такі страшні очі?

Це було запитання, на яке Наталка не мала відповіді.

Вона ще раз роздивилася сову. Обидва жовті ока справді виглядали неприємно. Але оскільки сама фігура була зроблена з легкого пластику й мала знизу отвір для кріплення, її цілком можна було використовувати в саду для прикраси. Принаймні доти, доки хтось не вимагав від неї професійної боротьби з голубами.

Лариса Петрівна посунула ярличок до сусідки.

— Ви можете піти в магазин і спитати, чи приймуть її назад. Але не треба писати, що товар не виконує функцію, яку виробник не обіцяв.

— А якщо продавець обіцяв?

— Тоді скажіть йому про це.

— Він молодий. Років двадцять. Може, вже й не працює там.

— Може, працює.

Зоя Семенівна подивилася на Наталку.

У цьому погляді було прохання, знайоме їй до дрібниць. Треба тільки відкрити ноутбук, знайти юридично грамотні слова, скласти скаргу, перевірити адресата й зробити так, щоб питання якось вирішилося саме собою.

Наталка вже подумки написала перше речення.

Тоді побачила, як мама складає чек навпіл.

— Ходімо у вівторок разом, — запропонувала Лариса Петрівна. — Мені все одно до аптеки. Ви запитаєте про повернення, а я почекаю.

— І все?

— А що ще?

— Ну… поговорите з ними.

Мама помовчала.

Раніше вона неодмінно поговорила б. Спочатку з продавцем, потім із керівником зміни, а якщо питання виявилося б достатньо принциповим, то й із директором магазину, який міг навіть не знати, що доля декоративної сови вже набула такого розмаху.

А тепер Лариса Петрівна взяла свою чашку.

— Це ж ваша покупка, Зою Семенівно.

Сусідка образилася. Не дуже, але помітно.

Вона зібрала чек, ярличок і сову, яку тримала за тулуб, наче товстеньку курку. Біля дверей трохи пом'якшала й поцікавилася, чи справді у вівторок вони підуть разом.

Мама підтвердила.

— А поки можете поставити її десь у кімнаті. Гарна ж річ.

— У мене в кімнаті вже стоїть фарфорова кішка.

— То хай стоять обидві.

Зоя Семенівна задумалася.

І раптом повідомила, що сову звати Степан.

Наталка підвела голову.

— Ви її назвали?

— Учора. Коли зрозуміла, що з голубами вона не допоможе.

— Чому Степан?

Сусідка знизала плечима.

— Бо дивиться так, наче всім незадоволений.

Вона вийшла, забравши Степана під пахву.

Двері зачинилися.

На кухні стало тихо.

Наталка подивилася на маму.

— Ти її не рятуватимеш?

— Кого?

— Сову.

— Від чого?

— Від професійної непридатності.

Лариса Петрівна пирхнула в чашку.

Потім вийшла в коридор, перевірила, чи сусідка не залишила ключів, і повернулася до обіду.

— Твоя тітка Ганна мене вчора вже призначила відповідальною, — повідомила вона так буденно, ніби продовжувала розмову про голубів.

Наталка відклала ложку.

Після карпатської поїздки минуло трохи більше трьох тижнів. За цей час вона встигла повернутися на роботу, розібрати валізу, випрати речі й майже переконати себе, що історія з чужим весіллям закінчилася.

Слово «відповідальна» порушило цю приємну ілюзію.

— За що?

— За те, щоб ніхто нічого не організовував.

— Це як?

— Я теж запитала.

Тітці Ганні виповнювалося шістдесят п'ять.

До святкування залишалося шість днів.

За словами іменинниці, ніякого святкування не планувалося. Вона хотіла запросити до себе двох давніх подруг — Таю, якій після операції було важко довго ходити, й Олю з бібліотеки. Посидіти на заскленій веранді, випити чаю, нарешті спокійно поговорити. З Олею вони бачились нечасто, бо та доглядала старшу сестру; Тая взагалі останні місяці майже нікуди не виходила.