43. Олексій. Зустріч з колишньою

Я мав би радіти, що Гаїна отримала зелене світло від видавця. І я в принципі радів. Але в той самий час те, як той гад говорив з Гаїною, мені не подобалось, мені здавалося, що він загравав з нею. 

— Ти молодець, я вітаю тебе, — я усміхнувся. Все ж, не варто було ревнувати отак безпідставно, так? Я подався вперед і обійняв Гаїну. — Підемо сьогодні відсвяткуємо це десь всі втрьох? 

— А Іван хотів сьогодні ввечері зустрітися зі мною, щоб підписати договір, — сказала Гаїна винувато. — Може, завтра відсвяткуємо?

— А, точно, ну так, добре, — я кивнув. — Я можу тебе туди відвезти, якщо хочеш. Ну, заходити не буду, почекаю. 

— Супер, буду дуже вдячна. Та ти можеш і зайти, хоча хтозна, раптом Іван не захоче, щоб його робочу кухню бачив конкурент…

— Так, я розумію, тому і кажу, що почекаю, — я кивнув. Головне було не залишати їх наодинці надовго. — Почекаю, а потім заїдемо за малим і всі втрьох відсвяткуємо, як тобі? 

— Чудова ідея! — Гаїна усміхнулась мені. — В мене прямо “біла смуга” почалася, аж сама не вірю своєму щастю! 

— Прекрасно, радий, що ти рада. Тоді я зараз поїду на роботу, трохи попрацюю, а потім поїдемо на ту зустріч. На котру він сказав приїжджати? Щоб я вчасно заїхав за тобою. 

— На сьому, — відповіла Гаїна.

— А чому мені одразу з вами не можна поїхати? — запитав малий. 

— Ти там знудишся, хтозна, скільки вони будуть розмовляти, — відповів я. Ну і ще я нервував, аби той придурок не клеївся до Гаїни. А якщо буде клеїтись, я піду до них… Малому це точно краще не бачити. Та взагалі краще мене в нервовому стані не бачити навіть поки я чекатиму.

— Ну добре, — сказав Микита. — Тоді чекатиму на вас удома…

— Домовились…

***

Коли робочий день вже якраз завершувався, я поспішив додому. Навіть виїхав трохи раніше, щоб точно все встигнути. Гаїна вийшла одразу у двір і сіла до машини, ми так домовились.

Вона була в діловому костюмі, спідниці, жакеті і білій блузці. Виглядала трохи схвильованою, але дуже красивою. 

— Гарно виглядаєш, — сказав я чесно. 

— Дякую, — Гаїна зітхнула. — Розумію, що тобі неприємно це все…

— “Це все” — це що саме? — запитав я, заводячи машину і виїжджаючи з двору. 

— Те, що я спілкуюся з Іваном і маю видати книгу в його видавництві…

— Ну, ти письменниця, і нормально, що ти хочеш видати книгу, — я дивився тепер тільки на дорогу, а не на Гаїну, і поступово розганявся. Не хотілось, щоб ми запізнились через мене.

— Просто ти ж сам казав, що раз у нас стосунки, то ти не можеш мене видавати, — зітхнула вона. — Інакше б, я, звичайно, не шукала інших видавців.

— Все нормально. Поїхали. Підпишеш той договір та і все… А далі будеш працювати з ним дистанційно, я сподіваюсь, — сказав я їй. 

— Так, я думаю, що буду далі співпрацювати з редакторами і коректорами, — кивнула вона. 

— Ну, сподіваюсь, вони на тебе не западуть. Хоча, якщо це буде симпатична дівчина-редакторка, я не проти, — я усміхнувся. 

— Ти хитрий, — сказала Гаїна. — Розраховуєш на щось там утрьох?

— Ні, просто до дівчат, якщо що, я не буду ревнувати. А так інші жінки мене не цікавлять, — я чмокнув її в губи, зупиняючи машину перед необхідним рестораном на парковці. — Іди. 

— Добре, я швиденько, не нудьгуй без мене, — сказала вона, вийшла з машини і увійшла до ресторану.

Я деякий час сидів в машині, але потім вийшов з неї. Хотілось поглянути, що там робить Гаїна, але я стримувався. Дістав мобільний, аж раптом почув, що мене кличуть.

— Олексію! Це ти чи не ти? — пролунав прямо над моїм вухом мелодійний жіночий голос. — Як я рада тебе бачити! 

Я повернув голову і побачив Наталі, свою колишню.  

Вона, не довго думаючи, підійшла до мене впритул і обійняла, огортаючи хмарою парфумів. А потім несподівано торкнулася своїми губами моїх губ…