37. Гаїна. Справжнє побачення

Зустріч з Марком трохи вивела мене з рівноваги. Особливо те, що він назвав мене утриманкою. Ще й додав, що коли моєму новому коханцю набриднуть мої “писульки”, то він мене вижене. 

Я тоді сказала у відповідь, що він мене не виганяв, а я пішла сама, бо він мене дістав своїми придирками. 

 — Ти як завжди видаєш бажане за дійсне, — хмикнув Марк. — Це я сказав, що нам краще розійтись, хіба ти не пам’ятаєш? Що коли ти не хочеш працювати,то маєш пошукати когось іншого, щоб сидіти в нього на шиї! Бачу, ти з цією задачею гідно впоралась!

Він тоді повернувся і пішов до своєї супутниці, і останнє слово залишилося за ним, від чого мені стало неприємно. А ще більш через те, що ця розмова відбувалася при малому. Микита вже досить дорослий, йому не три роки, тож він цілком може подумати, що “той дядько” правий, і я спеціально прийшла до них у будинок, щоб жити за рахунок його тата. 

Тоді ми швидко пішли з Макдональдсу, говорили на якісь інші теми, але те, що зараз Микита прийняв мою сторону і цілком по-дорослому пояснив ситуацію батькові, дуже мене розчулило. 

— Дякую, — сказала я, усміхнувшись йому. — Ти молодець, справжній захисник. Поряд з тобою ніхто мене не зможе образити. 

— Пощастило тому придурку, що там не було мене, — відповів Олексій. — Бо міг би ще й отримати на горіхи. 

— Йому просто було заздрісно, — сказала я.  — Я просто не реагуватиму на його закиди, якщо він ще раз з’явиться у моєму житті. Хай виховує свою нову подружку, а я, на щастя, вже чужа людина для нього. І якщо він не зрозуміє цього, можу й поліцію викликати, щоб йому все пояснили…

— Хай тільки підійде ще, поліція не знадобиться, я серйозно. Я з ним розберусь, — Олексій торкнувся моєї долоні. — Здається, я трохи ревную.

— Добре, якщо ще раз він з’явиться на горизонті, я покличу тебе, і ти проведеш з ним чоловічу розмову, — усміхнулась я.  — А зараз давайте поговоримо про щось приємніше… Микито, Ліза — твоя подруга? Мені здалося, вона так особливо на тебе поглядала…

— Нічого такого, — буркнув малий. — Ліза просто Ліза!

— А я подумала, що вона тобі теж подобається, і думала запропонувати запросити її в гості… Ну і інших твоїх однокласників, яких ти захочеш…

— Ну, можна і запросити… — сказав він. — Просто в гості. Нічого такого! Може, пограти в приставку… 

— Так, пограєте, замовимо піцу, може, я спечу якийсь пиріг, — сказала я. — Чим більше буде в тебе друзів, тим менше ті твої хейтери наважуватимуться щось проти тебе говорити. 

— А можна я в школі скажу, що… Хоча, ні, це певно неправильно, — він зітхнув. — Ви ж ще не прямо пара з татом. 

 — Можеш сказати, що ми пара, правда, Олексію? — я поглянула на нього. 

— Я не проти… — сказав він трохи схвильовано. — Навпаки, тільки за… Ну тобто. А що як нам дійсно нормально зустрічатися? У нас же вже було побачення. Виходить, ми вже зустрічаємось?

 — Схоже, що зустрічаємось, — я відчула, що кров прилила до моїх щік.  — Просто це через те, що ми живемо в одному будинку. Тому й побачення не настільки важливі, ми й так постійно разом…

— Але я хочу, щоб у нас були і побачення. Давай влаштуємо сьогодні побачення, — він торкнувся моєї долоні своєю. 

Малий усміхнувся:

— Тоді я вас залишу! — і побіг з кімнати. 

Я схвильовано глянула на Олексія:

 — Давай, а що ми будемо робити під час цього побачення? 

— Треба змінити обстановку… А що як я зараз одягнуся, виїду з дому, а потім ніби приїду за тобою, ніби ти тут живеш, а я ні? І ми кудись поїдемо?

 — Цікаво, давай спробуємо, — мені сподобалась така гра.  — А Микита не боятиметься сам удома?

— Ну, ми ж не дуже надовго… Можемо запитати його, авжеж. Але думаю, якщо ми поїдемо на пару годин, все буде добре. 

 — Тоді так і зробимо, — кивнула я. — Микита візьме свою приставку, і навіть не помітить нашої відсутності…