35. Гаїна. Мій перший автограф

Я весь день сиділа над новим рукописом, правда, вже вирішила не експериментувати і писала одягненою. Мало не прогавила той час, коли треба було їхати по Микиту, так захопилася. Адже якраз прописувала фінал історії. Залишився тільки епілог, і якщо все буде добре, завтра я зможу поставити останню крапку…

Коли я зайшла до школи, то разом із Микитою до мене підійшла ще якась білява дівчинка. Вона привіталась, а потім несміливо запитала:

 — А ви справді письменниця?

 — Привіт, так, я пишу книги, — я поглянула на Микиту, це ж певно він похвалився своїм однокласникам.

 — А ви можете дати мені автограф? — не вгавала мала. 

Я аж трохи розгубилася. 

 — Так, звичайно…

— Ого, клас! А які книги у вас є? Де їх можна купити? — поцікавилась вона. 

 — В мене книги про кохання, але вони для дорослих… — я завагалася, зрештою, хоч я й писала без вікового цензу 18+, але чи в захваті будуть батьки цієї дівчинки, коли вони дізнаються, що вона читає дорослу книгу? — Вірніше, ти, звичайно, зможеш її прочитати, якщо твої батьки будуть не проти… Я можу подарувати тобі, коли книга вийде…

— О, то у вас ще немає книги? — запитала вона. 

— Але Гаїна щодня пише книгу, — втрутився Микита. — І скоро вона буде надрукована. 

 — Одна моя книга зараз у видавництві, — швидко сказала я, не бажаючи втрачати авторитет в очах дітей. — А другу я дописую, і теж віддам у видавництво. 

 — Мій тато видасть їх, — сказав Микита, і дівчинка поглянула на нього з повагою. 

 — А якщо я напишу книгу, твій тато теж може її видати? — запитала вона. 

— Якщо в тебе буде цікава книга, може і видасть, — він знизав плечима. — Тато видає тільки хороші цікаві книги. 

 — Я хочу написати про привидів, — сказала дівчинка.  — Люблю страшні історії. 

 — Що ж, сподіваюся, у тебе все вийде, може, і я в тебе візьму автограф, — я усміхнулась, розписуючись на аркушику, який вона простягнула. — Як тебе звуть?

— Я Ліза. То виходить, ви тепер живете з батьком Микити? Значить, ви його мачуха? — дівчинка поглянула на мене. 

Це питання застало мене зненацька. Але Микита прийшов на виручку. 

 — Так, — кивнув він.  — Гаїна з татом скоро одружаться, і вона стане моєю мамою.

 — Ага, — сказала я розгублено. — Тримай, Лізо, свій автограф, а нам уже треба йти. Удачі тобі в написанні книги про привидів!

***

Коли ми вже сиділи в машині, я запитала в Микити:

— Ти вже не сваришся з однокласниками? Вони перестали тебе дражнити? 

— Ну, це тому що ти мене возиш. Вони вирішили, що ти моя мачуха. Я не заперечую цього, аби не лізли вже. Не люблю, коли кажуть, що я сирота. Одразу згадую маму.

 — Так, авжеж, можеш казати, — мені чомусь стало трохи сумно. Я зрозуміла, що повірила в те, що Микита дійсно хоче вважати мене мамою. А виявляється, він розуміє, що все це не насправді, і говорить так, лише, щоб до нього не чіплялися інші діти. — Ти знаєш, мені було дуже приємно чути, що ти хотів, щоб я стала твоєю мамою… Хай навіть це й не насправді…

Тут же пошкодувала, що додала останню фразу, але, як кажуть, слово не горобець…

— Ти не можеш стати моєю мамою. Моя мама померла. І ніхто її не зможе замінити, — він відвів погляд. — Я не кажу, що ти погана. Але ти не вона.

 — Так, авжеж, вибач, — я зітхнула. — Може, заїдемо в Макдональдс чим ще кудись? Тато все одно ще на роботі…

— Можна, — він кивнув. — Добре, давай заїдемо. 

***

Коли я зробила замовлення і йшла до столика, де чекав Микита, раптом погляд зафіксувався на знайомому обличчі. Так, це за законом підлості був Марк, ще й з якоюсь дівчиною.  Я вдала, що не помітила його і пішла далі, але коли сіла за столик, побачила, що він пішов за мною. Вирішила не звертати уваги, може, він побачив когось знайомого і зараз просто промине наш столик. Але ж ні, він підійшов і зупинився саме біля нас.

— Гаїно? Це правда ти?... Ти що, влаштувалась нянькою?...