29. Гаїна. Оплески в залі

Увечері я сіла за ноутбук і стала шукати, що б таке підготувати для того “відкритого мікрофону”. 

Поскільки Тетяна писала гумористичне фентезі, то, певно, там будуть видавці, які шукають фентезі? Але я в цьому жанрі не писала, тож все ж вирішила взяти веселий уривок, але  в реалістичному жанрі. Зрештою, великі видавництва видають книги усіх жанрів, тож якийсь, хоч мінімальний шанс у мене був. 

До ночі я перед дзеркалом тренувалася у виразному читанні, а коли лягла спати, то мені навіть наснилася та презентація. Уві сні я вийшла на сцену, освітлену яскравими прожекторами, взяла мікрофон… і зрозуміла, що в мене немає аркушу з текстом, і напам’ять я не знаю жодного слова. 

Мене охопив страх, і я почала імпровізувати, говорити все, що спаде на думку… Прокинулася в холодному поту і не відразу зрозуміла, що то був лише сон. Першої миті я була впевнена, що все те відбувалося насправді, і мені доведеться якось дивитися в очі Олексія після того, яке я осоромила себе і його…

І лише поглянувши на нарядну сукню, яка висіла на дверцятах шафи на вішаку, і на теку з роздрукованим уривком на столі, я збагнула, що презентація ще попереду. Але від того мені не стало менш страшно. Раптом сон віщий, і я дійсно скою якусь дурницю?

Коли ми сіли снідати, Олексій, певно, помітив мій стан, бо сказав: 

— Не переживай. Все буде нормально. Всім страшно, але цей страх треба побороти. Просто уяви, що читатимеш це не для всіх тих людей, а для когось конкретного. 

 — Буду читати для тебе, — сказала я. — Можна?

— Якщо хочеш, — він ледь усміхнувся. — Я буду уважно слухати…

***

Коли ми приїхали до театру, біля нього вже стояло багато автівок. Святково вбрані люди заходили досередини. Це виглядало так, ніби я прийшла не на презентацію книги, а на вручення “Оскара”. Тільки червоної доріжки бракувало. 

Я знову відчула тривогу, хоча ніби вже встигла заспокоїтись, адже текст був тут, у мене в руках, та й за час постійних репетицій я його встигла вивчити назубок. 

Але тремтіти не було коли, бо Олексій узяв мене під руку і повів всередину. Ми пройшли не до залу, а в якусь кімнату, де побачили Тетяну. 

 — О, ви прийшли, — вона обійняла спершу Олексія, потім мене.  — Для вас найкращі місця! Ви моя група підтримки! 

— Авжеж, прийшли, як інакше, — усміхнувся Олексій. — До речі, Гаїна спробує себе у вільному мікрофоні. Правда, вона пише не фентезі. Але думаю, їй все одно це буде корисно. 

 — Так, звичайно, я з задоволенням тебе послухаю, — сказала Тетяна. — Зараз, мені здається, вже не такий бум фентезі, який був ще кілька років тому, коли всі новачки неодмінно писали фентезі. Зараз видавництва шукають і книги інших жанрів, наприклад, детективи чи любовні романи… Так, що тобі, Гаїно, треба показати себе з кращого боку! Може, ми незабаром зустрінемося вже на твоїй презентації!

 — Ой,  боюся заглядати так далеко, — махнула рукою я. — Зараз моя мета — хоча б пристойно виступити і не забути з переляку, хто я і навіщо сюди прийшла…

— У тебе все вийде, — Олексій торкнувся долонею моєї талії. — Ходімо в зал. Скоро все почнеться. 

***

Презентація була дуже цікавою. Я спостерігала, як невимушено поводиться Тетяна, жартує з присутніми, розповідає цікаві історії, і навіть трохи позаздрила їй, що вона така комунікабельна. Ну, я теж не була дуже замкнена в собі, але легко спілкувалася з тим, хто мені вже знайомий, а от повний зал зовсім чужих людей, які всі дивляться на тебе… 

І все ж, коли мене запросили до мікрофона, я взяла свої записи і вийшла на сцену. Дивно, але в цю відповідальну мить мій страх не те, щоб зовсім зник, але ніби відступив убік. Я підійшла до мікрофона  і сказала:

 — Добрий день, мене звуть Гаїна Ковальчук, я хочу прочитати вам уривок із мого роману — романтичної комедії “Ворог за парканом”...

Я почала читати, і страх уже зовсім зник, залишилося тільки відчуття впевненості і свободи. Я поглянула на Олексія і побачила, що він киває мені, значить все йде добре. 

Коли я дочитала, то почула в залі оплески. Аж не вірилося — невже це аплодують мені? Їм сподобалось? Не може бути… Аж сльози навернулися на очі…

І вже коли спускалася назад у зал, до мене дійшло, що я відрекомендувалася своїм власним іменем, а не псевдонімом…