27. Гаїна. Наука мрій

Серце моє билося так швидко, що, здавалося, навіть Олексій чує цей звук. 

 — Це добре, — сказав він, і я заплющила очі, подавшись ще трішки вперед, і коли його губи вже майже торкнулися моїх, я  почула голос Микити за своєю спиною: 

— Гаїно! Ой… вибачте…

Ми з Олексієм відсахнулися одне від одного, як ошпарені. 

 — Треба стукати, як заходиш, — повернувся Олексій до сина. 

 — Так я ж не у спальню до вас увійшов, а в кухню. А кухня, вона ніби спільна, — трохи ображено промовив він. — Я ж не знав, що ви тут… хм…

 — Ти мене шукав? — сказала я, щоб відволікти його від спогадів про побачене. 

 — Так, я тільки що згадав, що нам на завтра треба написати оповідання на українську літературу. А я не знаю, про що писати… Може, ти допоможеш, ти письменниця, тобі це раз плюнути…

 — Авжеж допоможу, — усміхнулась я.  — Ходімо до твоєї кімнати, сядемо в спокійній обстановці і все придумаємо…

Виходячи з кухні, я спіймала погляд Олексія. Він дивився… ніби трохи з сумом. Я усміхнулась йому і підморгнула, і на його обличчі теж з’явилась усмішка, так, як буває, коли влітку роз’яснюється небо і щойно було холодно і дув вітер — а тут уже стає тепло. 

“Нам треба поговорити, — думала я. — Я маю йому сказати, що він мені подобається. І справа не в тому, що його батьки нас майже одружили. Ні, справа в тому, що нас тягне одне до одного ніби магнітом. Але ми боїмося проявляти свої почуття, можливо через те, що обоє страждали — я від розставання з Марком. він від втрати дружини. І тепер нові стосунки здаються чимось небезпечним, адже вони можуть спричинити нові страждання. Безпечніше залишатися самотнім і нікого не кохати. Але хіба мета нашого життя, сенс життя — не пошук рідних людей? Рідних не завжди по крові, а скоріше по духу. От Микита мені не рідний, але я встигла його полюбити…”

 — Про що ми напишемо? — перервав мої роздуми хлопець, підсовуючи до мене блокнот і ручку. 

 — Хм? А тема для оповідання що, вільна? — запитала я. 

 — Ага, можна про будь-що, — кивнув він. 

 — Тоді. може, написати про твою мрію? — запропонувала я. 

 — А в мене немає мрії, — він знизав плечима. 

 — Так не буває, кожна людина про щось мріє, тільки вона не завжди це оформлює в слова, — заперечила я. 

 — А ти про що мрієш? — Микита гриз кінчик олівця і дивився на мене. 

Я відчула. що червонію. Не казати ж йому, що я мрію про його батька. Про те, як Олексій обійме мене і торкнеться губами моїх губ, а потім підхопить на руки і…

 — Ну, я мрію, щоб мою книгу взяли у видавництво, — сказала я швидко. 

 — А коли ти станеш відомою письменницею і заробиш багато грошей, то купиш собі будинок і з’їдеш від нас? — раптом запитав Микита.

Я на мить розгубилась. 

 — А ти хочеш, щоб я з’їхала?

 — Ні, — він похитав головою.  — З тобою цікаво. Тато постійно зайнятий. А няньок я не хочу бачити в домі, вони нудні. 

 — Ну, значить, не з’їду, — серйозно сказала я. — Навряд чи за книгу мені заплатять стільки, щоб вистачило на будинок. Мабуть, і на квартиру не набереться. А от новий ноутбук я б купила…

 — О, я придумав, яка в мене мрія, — Микита усміхнувся. — Я хочу працювати тестувальником комп’ютерних ігор. Це ж класна робота — сидиш граєш цілий день, а тобі за це ще й зарплату платять…

 — Я в дитинстві мріяла стати бібліоткарем, — зізналась я. — Теж думала — сидиш увесь день, читаєш книги, і ще й гроші за це отримуєш. Але потім моя старша двоюрідна сестра вивчалась на бібліотекаря, і я побачила, що це не така вже й проста робота, там немає часу на те, щоб сидіти і читати. Тому я змінила мрію — захотіла сама писати книги. Адже це так захоплююче — створювати нові світи, населяти їх людьми, вигадувати для них пригоди…

 — Тоді я  теж буду не тестувати ігри, а вигадувати їх, — заявив Микита. — Потім продам ці ігри і зароблю мільйон доларів!

 — От про це й напиши, — я скуйовдила його волосся. — Кажуть, якщо описати свою мрію на папері, через якийсь час вона неодмінно здійсниться…