24. Гаїна. Знову суперечки

Поряд із ним я почувалася комфортно, незважаючи на те, що Олексій вже вдруге бачив мене роздягненою. Все ж я відчувала, що йому можна довіряти. 

— Чому б і ні? — я усміхнулась. — Замовляй піцу,  тільки от твої батьки будуть її їсти?

— Хтозна, — він замислився. — Ну вони самі вирішили раптово приїхати. Тож вже хай їдять, що дають. І все ж ти там багато ще приготувала, не захочуть — хай їдять те, що було на обід. 

— Добре, там ще багато залишилось, — я кивнула.  — Піти покликати їх?

— Можна, — Олексій кивнув. — Хай швидше поїдять і залишать нас самих. 

Я пройшла до кімнати, яку займали батьки Олексія, і постукала в двері. 

— Ходімте вечеряти, Олексій замовив піцу, а я зараз розігрію страви, що лишилися від обіду! 

 — От і Олексію не подобається твоя їжа, раз він замовив піцу, — сказала його мама. — Тобі треба більше займатись побутом і менше всякими нісенітницями. Все ж, робота, яка не приносить стабільний дохід, не має права називатись роботою. 

— Перепрошую, а ви ким працювали? — запитала я її. 

— Ми з чоловіком працювали на корисних суспільству роботах. Я викладала в школі. 

— Я працював адвокатом, — додав Сергій Іванович — Ну, на той момент це не була престижна робота. І я працював на державу.

— Письменник — це теж престижна робота, — сказала я. — Якщо ви працювали в школі, то, певно, вивчали з учнями творчість різних письменників….

— Я викладала математику, тож літературу я з ними не вивчала, — похитала головою Таїсія Павлівна. 

— Ну добре, от узяти відомих математиків, якби вони займалися лише побутом і покинули науку, то, певно, це спричинило б шкоду для науки… Хоча, може, у час, коли вони жили, їм хтось теж говорив, що вони займаються дурницями… Що треба замість того щоб сидіти і щось рахувати, йти торгувати або будувати будинки…

— Прирівнювати вчених до письменників якось несправедливо. Відкриття — це відкриття. А книги — смаковщина, яка не приносить якоїсь глобальної суспільної користі. 

Я зітхнула. Таїсія Павлівна була явно з тих людей, яких неможливо ні в чому переконати. Добре хоч, що вони ненадовго приїхали, і скоро залишать мене в спокої. 

 — Тоді чекаю вас на кухні, піду накривати на стіл, — сказала я і пішла, залишивши їх на самоті. Було трохи сумно від того, що батьки не сприймали серйозно  справу, якій присвятив життя їхній син. Але головне, що ми з ним розуміємо одне одного. 

Коли я зайшла на кухню, Олексій був уже там. 

 — Зараз я все приготую, вибач, твої батьки трохи мене затримали…

— Ти якась засмучена, — він уважно поглянув на мене. 

 — Та ні, все нормально, — я вирішила не  говорити, що саме сталося. Це все ж його батьки, і буде неприємно, якщо я почну скаржитись на них. Почала розігрівати страви і мимохіть запитала:  — А як ти вирішив стати видавцем?  Любив читати в дитинстві?

— Насправді, мені бракувало в підлітковому віці цікавої літератури. Думаю, через це. Але підлітковим видавцем я так і не став. Коли зіткнувся з бізнесом, зрозумів, як тут все працює. І що якщо хочеш нормально з цього заробляти, треба продавати те, що хочуть купувати, — він зітхнув. — Тобто, я став таким же, як ті видавці, які не дали мені самому того, що я хотів. 

 — Але, я думала, що видавати дитячі і підліткові книги зараз вигідно, — здивувалась я.  — Бо батьки купують дітям книги, щоб трохи відволікти їх від соцмереж та комп’ютерних ігор…

— Дитяче так, воно в тренді. Але я не по дитячому. Оті всі придуркувати книги про дупи і тому подібне хай видають інші, — він ледь насупився. — З підлітковим інакше. Зараз підлітки одразу перестрибують в основному з дитячої на дорослу, причому часто серед них популярні наприклад трилери, які взагалі марковані як для дорослої аудиторії. А все через Тікток, де таке розкручують, ну, я так думаю.

 — Мабуть, підлітки хочуть бути в курсі того, що популярне… Але я теж люблю трилери, хоча сама й не пишу їх, — я усміхнулась.  — О, в двері дзвонять, мабуть, це наша піца приїхала…