13. Гаїна. "Можна сказати, що ти моя мама"

Мені було шкода малого. Він і так пережив сильний стрес, коли його мама померла, а ще й ці дорікання, що він сирота…

 — На твоєму місці я теж йому вмазала б, — сказала я. Це було, мабуть, непедагогічно, але значно підняло настрій Микити. 

 — О, я придумав! — раптом випалив він. — Якщо надумають перевіряти нашу сім’ю, можна сказати, що ти моя мама, і тоді вони відчепляться! 

— Ну, так не вийде, — зітхнув Олексій. — Соцслужби знають, що твоя справжня мама померла. Хоча… Їм не обовʼязкво потрібна прямо біологічна матір, тут ти маєш рацію, — додав він замислено. 

 — Ну так, ти можеш одружитися з Гаїною, і вона стане моєю мачухою, — коли малий це сказав, я ладна була під землю провалитися від сорому. 

 — Це не я його навчила, чесне слово! — тут же сказала я, поглянувши на Олексія. — Я сама в шоці! 

— Та я і не думав про те, що це ти, — Олексій чомусь усміхнувся мені, а потім звернувся до малого. — Але Микито, люди так не одружуються, просто тому що раптом стали жити разом. Хоча, думаю, більшість і не живе отак разом, навряд хтось ще заставав незнайомок у ванній і залишав їх у себе жити, — додав він замислено. 

 — Ну ми не скажемо, що це не насправді, — Микита хитро усміхнувся. — Всі будуть думати, що ти закохався в Гаїну, і я нікому не скажу, що вона випадково з нами поселилася! 

— Не думаю, що у нас будуть взагалі якісь прямо серйозні проблеми, — похитав головою Олексій. — Я добре заробляю. Відчепляться ті служби. Та вони ще навіть не причепились, може ще і не причепляться, а тебе просто в школі налякали, щоб не бився. 

 — Я теж думаю, що все  й так налагодиться, — я усміхнулася, відчуваючи, проте, що серце б’ється прискорено. Не треба було мені уявляти, що ми з Олексієм справді одружені… Хоч це була лише моя фантазія, та вона викликала неоднозначні емоції.  — Не хвилюйся, Микито. Я поговорю з твоєю вчителькою і поясню, чому ти вдарив Богдана. Думаю, він більше до тебе чіплятися не буде. Але й ти не бийся, бо інакше справді в нас можуть бути неприємності…

 — Добре,  я не буду битися, — трохи присоромлено сказав Микита. 

 — Тоді, раз ми всі в зборі, підемо вечеряти? — я поглянула на Олексія. — Чи в тебе зараз ще якісь справи?

— Ні, ходімо вечеряти, — він ледь усміхнувся. — Справ більше немає, принаймні, на сьогодні…

***

Після того, як ми повечеряли. Микита пішов у свою кімнату, тато дозволив йому пограти на приставці, а ми з Олексієм залишилися самі. 

 — Він важко пережив смерть матері? — запитала я неголосно. 

— Ну, спочатку було дуже важко. На деякий час він просто замкнувся в собі. Я навіть в якийсь момент збирався повести його до психолога. Але потім коли ми прийшли до неї на могилу вже через півроку, я сказав йому, що мама б хотіла, щоб він жив далі. Не знаю, може я казав це навіть більше для себе. Але схоже, Микиті це допомогло. Він поступово почав трохи оживати. Може ще вплинуло, що він став спілкуватись в школі з одним з однокласників, щось там по іграм вони мають спільне. Так поступово йому стало краще, ніби, — Олексій зітхнув.

 — Все буде добре, дитяча психіка швидко відновлюється, якщо оточити малого турботою, — сказала я. А потім раптом, несподівано для самої себе, запропонувала: — А може подивимося разом якийсь фільм? 

Була впевнена, що Олексій зараз відмовиться, скаже, що у нього справи… Ну чому я завжди говорю, не подумавши…