12. Олексій. Проблеми з сином

Це було неочікуване запитання. Я навіть поглянув прямо на неї, ми якраз стояли на світлофорі.

— Немає часу на стосунки. Робота, малий… Ненормований графік, жінки таке не люблять. Тим паче, я не поспішаю когось заселяти до себе, навіть якщо зустрічаюсь. Все ж, малий накладає певні зобовʼязання. Не хочу, щоб він привʼязався до людини, а потім її втратив.

 — Згодна з вами, якщо є дитина, то це накладає чималу відповідальність, — кивнула вона. Чи мені здалося, що новина, що в мене немає стосунків, обрадувала Гаїну?

— Ну, жінки теж думаю не надто хочуть ростити чужу дитину, — я знизав плечима. — Певно, це нормально. 

— Як на мене, немає значення, рідна дитина чи прийомна, аби було взаєморозуміння і любов у родині, — сказала Гаїна. 

— Ну, не всі можуть прийняти чужу, але так, я розумію, про що ти, — я кивнув. — Добре, давай я відвезу тебе додому і поїду до видавництва…

***

Далі кожен зайнявся своїми справами. Я трохи переживав, як малий поладнає з Гаїною. Все ж, він не надто хотів няню, я про це прекрасно памʼятав. 

Я попросив Гаїну написати мені, коли вони будуть вдома, і по часу вони вже мали б там бути, але Гаїна чомусь не писала.

Тому я написав їй повідомлення сам.

"Привіт, як у вас справи? Ви вже вдома?"

Гаїна відповіла через п’ять хвилин:

“Привіт, справи в цілому добре, правда, Микита трохи побився з однокласником.  Довелося вислухати претензії від батьків того хлопця…”

"А чому ти мені одразу не подзвонила зі школи?" — написав я. Мене трохи це напружило. Все ж, це була екстраординарна ситуація і на мою думку, Гаїна мала б зі мною звʼязатися.

“Не хотіла відволікати від роботи, ну, ми самі вже розібралися, — написала вона. — Все гаразд, не хвилюйтесь, Микита почувається нормально.”

Я насупився. Все ж, мені не подобався такий підхід.

"Добре, вдома поговоримо", — написав я врешті-решт. А сам поспішив на зустріч, останню на сьогодні…

***

Коли я приїхав додому, то побачив, що Гаїна і малий сиділи за столом у його кімнаті і разом готували домашнє завдання. 

Причому Микита робив це без звичних для нього охань, що він втомився і в нього вже голова болить, здавалося, йому навіть подобалося вчитися, коли Гаїна була поруч. 

І все ж це не відміняло факту бійки. На його обличчі був синець, прямо під оком.

Я насупився.

— Ну що, розказуй, що за бійка? Я ж казав тобі, що бійками не вирішити конфліктів, вони роблять тільки гірше. Я думав, що ти це зрозумів!

 — Богдан перший почав, поліз до мене дражнитися, — сказав Микита.  — А ти сам говорив, що не можна дозволяти, щоб об тебе витирали ноги. От я й не дозволив! 

— Але ти міг теж його обізвати. Чи що конкретно він там сказав? — запитав я. 

 — Сказав, що я сирота, тому вчителі зі мною носяться! А ніхто зі мною не носиться, я такий же як усі, — насупився Микита. — Ну я сказав. що в мене є тато, значить, я не сирота. А він продовжував кепкувати, ну я й врізав йому… А він тоді мені…

— Ну так, в тебе є я, ти  не сирота, — я аж трохи розгубився, коли почув це. Малий зазвичай не подавав виду, що його турбувало те, що він зростає без мами. Але я розумів, що певно, йому все ж може бути і самотньо, я дуже багато працював. — Ну, побились і побились, вже як є, — я погладив його по волоссю. — Але постарайся бути обережним. Я не хочу, щоб ти поранився.

 — А мати Богдана сказала, що звернеться в соцзахист, бо я неблагополучний, це як? — Микита заклопотано глянув на мене. — Мене можуть забрати в тебе, тату?

 — Дурниці, ніхто тебе не забере, — кинулась втішати його Гаїна. — Не мають права…

— Це хіба що якби я не заробляв гроші, або бив тебе, або ще щось таке, певно, — припустив я. — Але грошей я заробляю нормально. 

 — Вона сказала, що за мною немає догляду, — сказав Микита.  — І що потрібно перевірити нашу сім’ю… А нащо її перевіряти? Мені здається, то вона образилася на мене, бо я Богдану губу розбив…