9. Гаїна. Знайомство з "зіркою"

Я побачила, що Олексій поглянув на екран свого мобільного і насупився. Вирішила не заважати йому, взяла посуд зі столу і почала складати в посудомийку, але краєм вуха все ж чула, що він говорив. 

— Таню, ну ти знущаєшся? Все там добре з обкладинкою, ти ж її вже погодила! Та хороша вона, ми ж перевіряли її на блогерах, всім сподобалась ця версія! Ну блін, ти обіцяла мені більше не переробляти її! У мене немає на це часу, у нас вже все друкується! І читачі чекають книги вчасно! Що? Бляха, я зараз буду! — він кинув слухавку. — Ну що за капець!

Певно, він говорив з якоюсь авторкою? Я мимоволі їй позаздрила. Це так круто, коли твою книгу друкують. Якби мою надрукували, хай би була яка завгодно обкладинка, хоч чорний квадрат! Але поки що все це лише в мріях…

 — Проблеми на роботі? — запитала я нейтральним тоном. 

—  Тетяна Біла, знаєш таку? Про драконів пише якраз… — він закотив очі. — Так от, їй не подобається черговий варіант обкладинки! А ми маємо вже друкувати книгу, щоб не прострочити доставки передзамовлень! Та і там вже все друкувати почали, це величезні збитки, якщо вона буде наполягати на своєму!

 — Сумно… — сказала я.  — Але ж у вас, мабуть, є якісь договори, де це прописано?  Чи саме про обкладинку там нічого немає?

— Вона — наша зірка. І я маю з нею нормально контактувати, якщо хочу, щоб вона і далі публікувалась тільки у нас, — він насупився. — Навіть якщо є договір, я маю робити так, щоб вона хотіла працювати тільки з нами. Авжеж, всім підряд я не даю так вимахуватись. Тільки парі людей, які приносять найбільше грошей.

 — Ясно, ну раз зірка, то доведеться якось з нею домовлятися, йти на компроміси…

Цієї миті подав голос Микита:

 — Тату, ти мене в школу відвезеш? Бо у нас перший урок — математика, і має бути контрольна…

— Так, збирайся, а то ми вже запізнюємось, — кивнув він. — Гаїно, поїхали з нами. Покажу, де школа. Забереш його.

— Не треба мене забирати, я сам можу... 

— Ага, і потім півдня тебе нема, а уроки не пороблені. Хутко збирайся, виїзд за пʼять хвилин!

 — Добре, я залюбки заберу, мені не важко, — усміхнулась я. Микита мені подобався. Він був трохи розбишакуватий, але разом з тим добрий. Я росла в сім’ї сама, у мене не було братів чи сестер, і іноді я мріяла, що коли я виросту, то в мене буде багато дітей. Але не склалося… То, принаймні, спілкування з Микитою трохи заповнить цю нішу...

***

За п’ять хвилин ми вже сиділи в машині — малий на задньому сидінні, а я поруч з Олексієм. До школи доїхали швидко і висадили малого. 

 — Ви тепер на роботу? — запитала я в нього. — Я можу повернутися маршруткою, щоб не забирати ваш час. 

— Їду до тієї авторки, — він поглянув на годинник. — Вона тут недалеко живе. Можемо заїхати до неї, а потім звідти завезу додому. 

 — Добре, — я погодилася, бо мені було цікаво познайомитися з відомою письменницею. Не щодня трапляється така нагода. Тим більше, що я читала книги Тетяни, і вони мені сподобались. 

Невдовзі ми під’їхали до красивого сучасного будинку і піднялися в ліфті до квартири Тетяни. Олексій подзвонив у дзвінок, і за мить двері відчинилися, а господиня з’явилась на порозі. 

— Олексію, навіщо ви приїхали?! — вона насупилась і схрестила руки на грудях. — Я ж сказала, я не хочу! Не буду публікувати книгу з тією обкладинкою, це моє останнє слово!..