3. Гаїна. "Я не коханка!"

Коли з’явився цей чоловік і заявив, що він власник будинку, я була шокована. Зрозуміла, що мене обдурили, але гадки не мала, що робити далі. Та ще й стояти в одному рушнику поряд з незнайомим чоловіком, який витріщався на мене, було, м’яко кажучи, некомфортно. Він був дуже привабливим, але виглядав якимось зверхнім, і навіть злим. Зрештою, його можна було зрозуміти, якби у моєму домі хтось поселився за моєї відсутності, то я б теж розгнівалась…

І цієї миті до ванної вбіг хлопчик років дев’яти. Він здивовано зупинився поряд із чоловіком.

 — Хто це, тату? — запитав у того. — Твоя коханка?

 — Я не коханка! — обурилась я. — Просто приглядала за вашим будинком, поки вас не було! 

— Її надурив якийсь Дмитро. Дивно, у мене не було робітників з таким іменем… Добре, Микито, не вирячайся, — він прикрив малому очі. — Ходімо звідси. Хай дівчина вдягнеться. 

 — Давай замовимо щось поїсти, — сказав Микита. — Чи вона щось приготує нам?

— Розберемось, — він все ж вивів малого, але на виході знову зиркнув на мене. 

***

З такою швидкістю, як того дня, я, мабуть, ніколи не одягалася. Висушила волосся, прибрала у ванній кіинаті і спустилася донизу. Господар будинку з сином, схоже, були на кухні, я почула звідти голоси.

Коли зайшла, побачила, що він робить каву, а малий щось клацає в телефоні. 

— Я можу приготувати вам сніданок, продукти в мене є, — сказала я.  — Яєшню, або кашу, що хочете?

 Вирішила, що зараз піду збирати речі, але хотілося якось компенсувати їм незручності від моєї присутності в їхньому будинку. 

— Ви не думайте, я зараз піду, — додала, бо чоловік все ще мовчав. — Переночую поки на вокзалі, а там побачу…

— Все настільки кепсько? — він зазирнув мені в очі. 

— Я пішла від свого хлопця, — зізналась я. — Не хочу повертатися до нього. А мої батьки живуть в іншому місті. В принципі, я можу поїхати до них, хоча і не дуже хочеться… Може,  все ж вдасться знайти  в Києві якусь кімнату, де можна буде працювати… Я письменниця.

Сама не знаю, навіщо я все це йому розповідала. Може, через те, що він вже не виглядав таким сердитим. Скоріше втомленим. 

— Письменниця? — він здивувався. 

— Виходить, ви з однієї сфери з татом, — сказав малий. 

— Ну це не зовсім одна сфера, — відповів чоловік. — Все ж, робота ця звучить не дуже надійно. 

 Він говорив прямо як Марк, і я зітхнула. Може, й справді мій колишній мав рацію, і мені треба було влаштуватися десь секретаркою чи менеджером? Але я так любила писати, це було ніби створення нових світів…

— Он у Джоан Роулінг теж ніхто не вірив, —  трохи ображено сказала я. — А тепер вона заробляє мільйони!

— Ну, це правда, — погодився чоловік. — До речі, мене звуть Олексій. А вас? 

—  Гаїна, — відрекомендувалася я і тут же додала. — Не Галина, це інше ім’я. Мене назвали на честь бабусі. Але пишу я під псевдонімом…

— І в якому жанрі? — він вигнув брову. — Тільки не кажіть, що якісь любовні мильні опери… 

Блін, саме в романтичному жанрі я й писала… Втім, чого ще очікувати від чоловіка, я ще не бачила жодного, який би схвально відгукувався про любовні романи. Тому я сказала розпливчасто:

— В жанрі сучасної прози. Я вже написала одну книгу і відправила у видавництва, а зараз працюю над наступною…