2. Олексій. Незнайомка в ванні

Коли ми підʼїхали до будинку і мій водій зупинив машину, він раптом торкнувся потилиці і насупився, витягаючи з волосся шмат чогось білого. При ближчому огляді я зрозумів, що це була жуйка. 

Я одразу перевів погляд на Микиту і насупився. Вже девʼять років, блін, а поводиться, ніби йому пʼять. 

Малий винувато поглянув на мене.

 — Тату, а в нас немає що їсти! — сказав він. — Ми не заїхали в супермаркет!

— Ти тему не переводь, — я ще більше насупився. — Вирішено. Я знайду тобі няню, яка триматиме тебе в сталевих рукавицях. Я втомився від цього!

 — Яка няня? Я вже дорослий! — обурився він. 

— А поводишся так, ніби мала дитина! — я зітхнув. — І що то за оцінки? Ти казав, що там все нормально, а мені як прислали той щоденник… Я ж власник видавництва, як у тебе може бути пʼять з дванадцяти балів з української мови та з літератури? 

 — Але це нецікаве, я математику люблю, — почав виправдовуватись він. — А ті всі правила правопису взагалі не потрібні, ШІ виправить помилки, якщо треба!

— ШІ ніколи не замінить людей! — не погодився я. — Я все вирішив! Буде в тебе няня поки оцінки не виправиш. Буде сидіти над тобою коршуном, раз сам себе організувати ти не можеш! І не випускатиме на тренування, поки домашки нема! 

 — Я все організую, тільки не наймай няню, я буду все робити, — занив він. — Обіцяю! Чесне слово! Мене хлопці засміють!

— Ти мені і минулого року обіцяв! І що я побачив за перший семестр? Нема тобі довіри… — я вийшов з машини. Водій також вийшов і взяв наші сумки.

Ми пройшли до будинку, але тут все було якось… Не так. Авжеж, ремонтники мали переобладнати басейн на мінус першому, але… Тут були якісь зайві речі. Жіночі? Я оглянув передпокій. Невже ті будівельники притягли сюди якусь баришню?.... Але вони вже давно мали все закінчити…

Малий теж помітив чужі речі:

— Тату, а чиї це туфлі? — він поглянув на жіноче взуття на поличці в передпокої. — Ти що, вирішив одружитися, а мені не сказав? 

— Я взагалі-то весь час був з тобою, коли б я встиг вирішити одружитися? — я насупився. — Зараз перевіримо, хто це, може хтось з робітників. Хоча дивно, що з туфлями… Та і якась вітрівка також висить, — продовжив я роздумувати вголос. — Стій тут, піду на другий поверх. 

Малий кивнув, а я пішов нагору. Почув від однієї зі спален якийсь шум. Зайшов всередину і побачив, що тут були розкладені жіночі речі. А з ванної взагалі доносився шум води. Що за нахаби?

Я був злий, що ще за приколи? Одразу відчинив ванну і побачив у воді довговолосу струнку шатенку. У мене мало щелепа не відвисла.

— А хто ви взагалі така і що робите в моїй ванній? 

Вона, здається, була вражена не менше, ніж я. 

 — Я тут живу, — відповіла, занурючись у воду по шию,  — А ви хто такий? І як ви сюди потрапили?

— А я власник цього будинку, взагалі-то, — продовжив я, не відриваючи погляду від її тіла, яке все ж було видно через воду. Моє тіло миттєво реагувало. Все ж, з цією роботою і малим, якому вічно все було не так, у мене не було часу налагоджувати особисте життя.

— Але Дмитро сказав, що ви поїхали на три роки, — розгублено пробурмотіла вона.  — Ой, точніше на три місяці…

— Помилився одиницями вимірювання. Нас не було три тижні, — я сковтнув слину, ковзаючи поглядом у воду, яка була все ж майже прозора навіть з піною. 

 — Дайте мені, будь ласка рушник! — вигукнула вона, перехопивши мій погляд. 

Я взяв рушник і простягнув дівчині, так і продовжуючи вирячатись. 

Вона повернулася до мене спиною і швидко обмоталася ним, потім вилізла з ванни. 

 — Я так розумію, мені треба виїжджати звідси? — сказала, дивлячись мені в очі, стоячи так близько, що я відчував аромат її шампуню.  Її карі очі наповнилися сльозами. — Я віддала Дмитру всі свої збереження за три місяці оренди цього будинку…