Розділ 27.1.

Деміан

Я не дав собі часу на емоції. Вони будуть пізніше. Олександр мав рацію. Спочатку інформація, потім… Потім я сам розберуся з Романом.

— Де він? — запитав я голосно.

Друг кивнув у куток зали, де Роман уже стояв між двома іншими охоронцями. Уже не «мій надійний Роман». Не моя права рука. Нікчемний зрадник, який так сліпо підкорився Софії. Його руки були опущені, спина рівна, але я помітив нервові посмикування на обличчі та шиї. Він розумів, що його кінець близько, але намагався тримати лице.

— Сюди його, — сказав я й смикнув Романа за плече, жбурнувши його в сусідню залу.

Двері зачинилися глухо. Без криків. Без свідків. Лише ми троє й тиша, що дзвеніла голосніше за постріли.

— У тебе рівно тридцять секунд, - сказав я, не підвищуючи голосу. — Інакше ти пошкодуєш, що народився на світ.

— Я нічого не знаю, — відповів Роман одразу. Надто швидко.

Я зробив крок уперед. Колись надійний охоронець злякано смикнувся, очікуючи удару.

— Романе. Я не слідчий. Я не прокурор. І я не збираюся дотримуватися правил чи слідувати закону. У тебе є один шанс зберегти собі життя. Один. Розкажи все, що знаєш, і я подарую тобі життя.

Він швидко змінився на обличчі, бо знав, на що я спроможний, коли йдеться про захист рідних.

Його жалісливий погляд ковзнув до Олександра, але той лише глузливо хмикнув.

— Я тобі не допоможу, не надійся, — друг в одну мить зруйнував надію охоронця на порятунок.

Роман важко видихнув.

— Софія сказала… — почав він і замовк.

— Що сказала?

— Нічого. Вона нічого не сказала! — Роман різко посміливішав. — Робіть зі мною що хочете, я Софію не здам!