Розділ 26

Деміан

Я відчув перший укол тривоги, коли хостес принесла рахунок, а Емілії все ще не було. Я глянув на годинник. Сімнадцять хвилин. Досить довго для зміни підгузка.

— Вам усе сподобалося? — Анастасія настирливо продовжувала стояти біля столу, сподіваючись на хороші чайові. Але мені було не до неї.

— Запишіть на мій рахунок, — кинув, аби лише вона відстала від мене.

Я відсунув стілець, і скрип дерева по підлозі пролунав надто голосно. Охоронець за сусіднім столиком, вловивши мій рух, насторожився.

— Емілія ще не повернулася? - тихо запитав я, і власний голос здався мені натягнутим.

— Ні, пане. Вони з малим в туалетній кімнаті. Роман за дверима.

Холодний, тонкий шип пройшов під шкірою. Туалетна кімната. Закритий простір. Один вихід.
Може, дарма панікую? Не могли ж вони розчинитися. Просто затрималися, а Емі посоромилася сказати. Вагітним же частіше хочеться до туалету.

— Ти бачив, щоб хтось заходив туди? Або виходив?

Охоронець злякано зблід.

— Нікого не було… І ніхто не заходив… Тільки…

— Що «тільки»? — гаркнув я, не стримуючи гніву. Що він уже натворив?

— Ми кабінки не перевірили, — прочистив горло. — Неетично заглядати до людей, коли вони зайняті не найприємнішими речами. Та й я подумав, що…

Не перевірив… Подумав… Мене вдарило, наче каменем. Який же ідіот.

Я миттю кинувся в бік вбиральні.

— Пане Бранко, щось сталося? — почувся позаду схвильований голос хостес.

Я не відповів. Буквально біг коридором до туалетної кімнати. Хвилювання наростало, в повітрі висіла густа тиша, що лунала набагато голосніше за будь-які слова.

Роман стояв біля дверей, спираючись на стіну. Побачивши мене, він випростався, і на його обличчі, зазвичай непроникному, промайнула секундна, але яскрава іскра паніки.

— Емілія не виходила, — сказав Роман, перш ніж я встиг запитати. Голос був сипкий. — Ніхто не заходив. Усі на місці.

Я штовхнув двері, але ті не піддалися. Зробив два кроки назад і з усієї сили вдарив ногою по дерев’яній поверхні. Двері з гуркотом відчинилися.

Запах ударив у мене першим. Солодкувато-гіркий, різкий запах мигдалю, що перебивав навіть аромат освіжувача. Я спробував сфокусувати зір, паніка стискала горло.

На підлозі біля пеленального столика лежала зім’ята дитяча серветка. Поряд маленький флакончик із дозатором.

Емілії не було. Не було й Данилка.

Моє серце на мить завмерло, а потім ударило об ребра з такою силою, що перехопило подих. Я не кричав на охоронців, що притихли за спиною. Не став марно гаяти час. Я присів біля флакончика, не торкаючись його, оцінив, що сталося. Жодних ознак силової боротьби, тільки одна загублена річ. Швидко та професійно. Без зайвих звуків і уваги.

Я підвівся й повернувся до Романа, який застиг у дверях, білий як крейда. Помилка. Фатальна. Але зараз не час для звинувачень. Зараз час дій.

— Перевірити всі виходи! Зараз же. Автомобіль, сміттєпровід, службовий вхід. Переглянь схему приміщення, вони не могли розчинитися в повітрі. Моніторинг усіх камер у радіусі п’яти кварталів. Негайно!

Я вийшов у коридор, дістаючи телефон. Мої пальці, на диво, не тремтіли, хоча всередині розривало від страху. Емі та сина викрали буквально з-під носа, коли я спокійно насолоджувався смачним стейком.

Я ще раз глянув у порожню туалетну кімнату. Запах мигдалю висів у повітрі, як похоронний марш. У грудях скреготіло холодним, гострим камінням. Я ж пообіцяв їй захист. Пообіцяв, що більше ніхто не завдасть їй болю.

Мій погляд знову повернувся до серветки на підлозі. Уява про те, як Емі падає, намагаючись дотягнутися до сина, змусила мене задихатися від власної безпорадності. Вони мене потребували, а я спокійно їв за кілька десятків метрів.

Я вийшов у коридор, де вже метушився персонал, стривожений поспіхом охоронців.

— Ресторан зачинено, ніхто не встиг вийти, — повідомила Анастасія. — Відео з камер передала вашим людям.

— Тут є запасний вихід? — кивнув я в бік вбиральні.

— Я… я… не знаю… Здається, не було… — промимрила хостес.

Я зупинився посеред коридору. Весь світ звузився до однієї точки, холодної та чіткої: знайти. За будь-яку ціну.

Трохи посумнівавшись, усе ж набрав Олександра.

— Потрібна твоя допомога. Емі з Данилком викрали. Підіймай усі ресурси, які тільки є.

— Кинь геолокацію, зараз буду, — пролунало коротке. — Не панікуй. Знайдемо.

Я важко видихнув. Стиснув втомлено перенісся і ледь не завив від відчаю. Як таке можливо? Як можна викрасти жінку з немовлям так, щоб ніхто не помітив?

У повітрі залишився лише залізний присмак обіцянки, яку я вже порушив, і невблаганна рішучість її виконати. Крики, паніка, метушня, усе це відступило на задній план. Залишився лише холодний, методичний розрахунок і тиша всередині, на межі якої шаленіло божевілля.