Розділ 25.1.

Емілія

Його рука керувала мною м’яко, але впевнено. Деміан точно знав, що робить, на відміну від мене. Я ж мовчки везла візок, відчуваючи, як тремтіння в колінах поступово вщухає. Усе добре. Мама десь там позаду, десь далеко. А позаду була лише мертва тиша. Нікого не чути. Наче всі відвідувачі парку на мить втратили дар мовлення. І мама не знайшла, що відповісти Деміану? Зовсім на неї не схоже. Останнє слово завжди мало бути за нею.

Ми пройшли ще декілька кроків, коли я почула її останній вигук, слабкий, розбитий:

— Еміліє!

Я не обернулася. Рука на моїй талії інстинктивно надавила, нагадуючи, що я не одна.

Роман підігнав автомобіль до входу парку. Деміан допоміг мені з візком у багажник, його пальці на секунду затрималися на моїх, холодних від весняного повітря. І я різко відсмикнула їх, дивлячись куди-небудь, лише б не на Деміана. Чомусь саме зараз було дуже ніяково. Його слова, захист від мами... здається, ми перейшли невидиму межу, про яку заборонено було навіть думати.

— Ми додому? — тихо запитала я, коли двигун завівся.

— Ні. Ти маєш поїсти щось гаряче, — сказав він, наче спеціально дивлячись на мене й одночасно стежачи за дорогою. — Тобі треба нормально харчуватися, а ти сьогодні лише снідала. Думай не лише про себе, а й про дитину всередині себе. Та й Данилко зголоднів після медичних процедур, а я із задоволенням складу вам компанію.

Я за звичкою мовчки кивнула, бо не знала, що ще можна казати. Звісно, він правий. Я дійсно хочу їсти. І мені потрібно думати про Данилка й дитинку, яку я чекаю.

— Рома, у ресторан на набережній, — Деміан віддав наказ охоронцю, повернувши увагу мені. — Думаю, що тобі там сподобається, Емі. Один з моїх улюблених закладів.

Ресторан виявився невеликим закладом із затемненими вікнами та видом на місцеву набережну. Запах свіжого хліба, часнику та смаженого м’яса обволік мене, нагадуючи про голод, який я заглушила нудотою та стресом. Охоронці розташувалися непомітно: один - біля дверей, другий - за столиком по центру закладу. Решта охоронців чергували біля входу.

— Пане Бранко, раді вас бачити, — до нас підскочила хостес Анастасія, помітно змірявши мене поглядом. На секунду затрималася на Данилкові, що тулився до Деміана. — Вам як завжди чи…

— Нам як завжди, — перебив її Деміан.

Анастасія покірно кивнула і, розплившись у широкій усмішці, провела нас до столика, що був схований від решти залу дзеркальною стіною.

У ресторані Деміан робив усе швидко й точно: відсунув для мене стілець, допоміг зняти пальто, посадив Данилка у стільчик для годування, поки я знімала з малюка комбінезон.

Деміан взяв меню з рук Анастасії, але не відкрив його.

— Принесіть бульйон з курки та телячі медальйони з овочевим рагу для моєї нареченої…

Хостес поглянула на мене, а я від шоку не встигла прикрити рота. Яка ще наречена? Для чого він це говорить? Адже мами поруч нема, грати роль турботливого нареченого більше не потрібно.

— Деміане, я не… — спробувала спростувати його слова, але він не дав.

— Не хочеш рагу? Тоді рекомендую шпинатну пасту, вона тут надзвичайно ніжна…

— Я не проти, — похитала головою, розуміючи, що Деміан спеціально переводить тему. — Мене не їжа зараз хвилює, ти ж розумієш.

— Добре, — він віддав меню Анастасії та продовжив, — тоді ще стейк зі спаржею для мене та для сина картопляне пюре з філе індички. І для всіх — обліпиховий чай.

Анастасія усміхнулася й, зрозумівши, що вона тут зайва, пішла на кухню.

Я розтирала пальцями край скатертини, відчуваючи текстуру й не знаючи, як почати розмову.