Розділ 24.1.

Я завмерла біля візочка, наче хтось ударив мене під ребра. Голос мами звучав різко, уривчасто, з тією знайомою металевою нотою, яку я пам’ятала з дитинства краще за будь-які колискові чи казки на ніч.
Пані Світлана кивнула співчутливо на мамині слова.

— Та що ти хочеш, подруго? Вона ж завжди була… ну… м’яко кажучи, собі на умі. Ти її годуй, вдягай, плати за танці, вози на змагання, фестивалі, витрачай такі шалені гроші на неї, а вона тобі що? Невдячна така, Господи прости.

Я ледве стрималася, щоб не відповісти хресній. У самої дітей ніколи не було, але вона завжди лізла першою зі своїми порадами.

— І не кажи, — мама важко зітхнула. — Ніякої вдячності…

Я знала, що мама мене не любила. Знала, що бути її донькою - це постійно бути винною: занадто тихою, занадто мрійливою, занадто повільною, тупою, негарною, товстою, невдячною… І цей список можна продовжувати без кінця.

Роман мовчки прослідкував за моїм поглядом, ледь не вийшов уперед до мами з її подругою, але я тихо прошепотіла:

— Не треба. Все добре.

Та варто було мені розвернути візочок у бік медичного центру, як мама наче відчула й різко обернулася.

Я перелякано застигла.

— Господи-Боже-милостивий… Я ж думаю, чого мені важко стало дихати… — видихнула вона, піднімаючись. — Еміліє?..

Я не встигла навіть подумати, що сказати, бо мама вже рушила до мене. Швидко, нервово, так, ніби між нами була справа життя й смерті. Але Роман перегородив їй дорогу, а інші охоронці, наче за командою, оточили мене з Данилком.

— Ти що тут робиш? — різко запитала вона, переводячи погляд з мого обличчя на Романа, а потім  на візочок. — Це що?

Я вчепилася в ручку візочка, намагаючись піти, але ноги мене не слухалися, приросли до землі.

— І тобі привіт, мам, — ледве прошепотіла я. - Гуляю.

Декілька мам на майданчику притихли, спостерігаючи за неочікуваною сценою.

— Гуляєш? — мама пирхнула, кинувши погрозливий погляд на Романа, ніби сподіваючись, що він посуне й дасть їй дорогу. Але на нього її манери не діяли, він продовжував стояти, надійно закриваючи мене собою. — Звідки в тебе дитина? У що ти знову втрапила? Щось протизаконне, так?

Пані Світлана видала звук, схожий на злісний смішок.

— Ой, подруго, родила ти собі донечку… Подасть тобі склянку води на старості, як же! Не заздрю я тобі…

Слова рідних боляче зачіпали, але я мовчала, вчепившись у ручку візочка. Долоні спітніли, хоч повітря було прохолодне. Я навіть дихала обережніше, ніби це могло зробити мене менш помітною. Але стало тільки гірше: люди оберталися, хтось зупинився з кавою, роблячи вигляд, що дивиться в телефон.

— Ти мене чуєш, ау? Що це таке, Еміліє? — голос мами ставав дедалі гучнішим. — Я ж казала, що ти завжди тягнешся до неприємностей!

— Пані, припиніть кричати, — тихо, але твердо сказав Роман.

Та мама різко відмахнулася:

— Не втручайся! Я з нею говорю. Вона моя донька, хоч і безтолкова така… — виплюнула вона з гіркотою.

Мене ніби облили холодною водою.

Ті ж слова. Той самий тон. Той самий погляд, яким мама зустрічала мене після невдалих виступів, поганих оцінок, коли я ридала ночами у своїй кімнаті, а вона казала: «Сама винна».

Пані Світлана цокнула язиком, скориставшись секундним мовчанням:

— Я ж казала, подруго. Вона тобі ще такого наробить, що ти й не оговтаєшся…

— Мамо… — я ковтнула повітря, хоча горло стислося так, що слова ледь пробивалися назовні. — Не смій на мене кричати. Досить.

— А ти ще мене вчити надумала? — мама спалахнула. Вона не очікувала, що я можу сказати щось у відповідь. Звикла, що я мовчки ковтаю її образи.

— …невдячне дівчисько, я для неї все, а вона… — Її голос зірвався на писк  і саме в цю мить позаду мене хтось зупинився.

На мою талію лягла важка долоня, наче мене мене огорнули чимось надійним, незрушним.

Я не встигла обернутися, лише почула знайомий, рівний і небезпечний у своїй тиші голос:

— Все добре, кохана?