Розділ 23.1.

Емілія

Тиждень потому

Як тільки ми вийшли з будинку, я зрозуміла, що сьогоднішня поїздка до поліклініки буде всім, чим завгодно, але точно не звичайним походом на вакцинацію.
Попереду чорний позашляховик. Позаду  ще один. Праворуч і ліворуч від мене по охоронцю.
І я посеред усього цього, з восьми кілограмами Данилка на руках, який сопів мені в плече й жував через болючі зубки край свого пледа.

Деміан не відпустив би нас самих навіть під загрозою страти. Він і так стояв на ґанку, якось надто серйозно схрестивши руки, наче чекав, що на його дитину нападе світове зло просто з кущів доглянутого саду.

— Якщо щось буде не так — дзвони мені одразу, — повторив він уп’яте. — Будь-що, навіть погляд, який тобі здасться підозрілим, чи лікарка не буде вселяти довіри. Будь-що. Чула, Емі?

— Звісно. Все буде добре, — усміхнулася я, хоча сама вже трохи нервувала. А після того, як тітка Галина перехрестила нас із малечею, то взагалі не могла стримати хвилювання. 

Що відбувається? Звичайна вакцинація. Звісно, після пережитого викрадення немовля можна стати параноїками й викликати лікаря додому, але я все ж вмовила Деміана відпустити нас у поліклініку. Я втомилася сидіти вдома за закритими дверима й боятися, що хтось нападе на нас при такій кількості охорони. Деміан пропадав на роботі, а я не виходила за межі воріт. А мені так хотілося вийти між люди й згадати щось з мого, буквально, минулого життя. Я сумувала за танцями, університетом, одногрупниками… мамою… Навіть попри те, що вона мене знати не хотіла.

Деміан нахилився, поцілував Данилка в маківку й кинув суворий погляд на Романа:

— Не відходити від них ні на крок. Головою за них відповідаєш.

— Зрозумів, бос. По-іншому ніяк, — Роман ледь не козирнув пальцями.

І тільки після всіх цих формальностей по безпеці нам із Данилком нарешті дозволили сісти в машину.

Приватна клініка зустріла нас майже стерильним спокоєм. Тут не було метушні, плачу дітей у коридорах чи черг, які виснажують батьків з малечею. Навпаки, все занадто комфотно. Світло, тихо, дорого. Запах свіжої кави і легкого ненавязливого антисептика. Білий мармур, екрани з акваріумами, тиша, від якої трохи мурашки.

Адміністраторка, молода, чемна, аж ніяково чемна, миттю підвелася з-за ресепшина і побігла нам назустріч:

— Доброго дня. Вітаю в нашому медичному центрі. Ви екстрено чи запис…

– Данило Бранко, планова вакцинація, - не встигла я відповісти, як Роман сказав за мене.

Адміністраторка глянула в планшет й швидко натягнула аж занадто ввічливу посмішку. 

— Бранко? Так, проходьте, звісно. Лікар вас вже чекає. Прошу сюди, - вона закрокувала вперед по сходах.

Охоронці не знімали з неї погляду, і та чемність перетворилася на напружену. Я тільки зітхнула. Я ж попереджала Деміана, що така процесія приверне надто багато уваги.

Нас провели в кабінет на другому поверсі, великий, як готельний номер. У кутку стояло м’яке крісло-гніздо для батьків, великий пеленальний столик, очисник повітря, одна шафа з іграшками, інша - з ліками.