Розділ 21.2.

Деміан

— Я тебе почув, — тільки й сказав на його емоційну промову. Підійнявся, щоб щось додати, але не встиг.

— Ай, чорт би тебе побрав! - гиркнув він, відмахуючись. — Щоб потім не бідкався.

Олександр грюкнув дверима так, що по стінах пройшла легка вібрація.

Хвилину я просто стояв, упершись руками в стіл, намагаючись видихнути хоч частину того абсурду, що він мені щойно навалив.

Прекрасна декорація.

Хто-хто, а Емі точно не підіслана людина.

Ледь посміхнувся, бо почув Данилків заливистий сміх. Я кинув погляд на ноутбук, роботи ще було дуже багато, але саме в цей момент мені захотілося побути з сином. Тихо вийшов із кабінету, щоб подивитися, що саме так розвеселило Данилка.

Спустився на перший поверх і замилувався побаченим. Емілія стояла ближче до кухні, тримаючи мого сина на руках, а на ньому… ну, скажімо так, картопляне пюре виглядало так, ніби він воював із ним на рівних і явно переміг.

— Ой… — Емілія підняла очі на мене й розгублено всміхнулася. — Щось Данилкові не сподобалася вечеря. Картопля та броколі відміняються, от збираюся його відмити. Він сьогодні дуже активний.

— Ти повернулася, от Данилко й радіє, - прокоментував я поведінку сина. Швидко скоротив між нами відстань і стер пальцем липкий слід у неї на щоці, який вона, здається, навіть не помітила.

— Ой, забруднилася, так? — Емі зніяковіла.

— Лише трішки.

Данилко, побачивши мене, потягнувся ручками вперед і мало не впав, якби Емілія його не притримала.

— Ти… хочеш з нами? — несміливо спитала вона.

— Куди з вами? — не зрозумів запитання. Я забрав із її рук малого непосиду й поцілував у скроню. Зовсім за своїми справами забув про сина. А він так швидко росте.

— Ну, у ванну. Треба ж покупати. Данилко не лише за мною скучив, — сказала Емі таким простим, побутовим тоном, без натяку на докір, що я просто кивнув.

— Звісно.

Емілія закрокувала до ванної. І я не знаю, що в цьому було такого заспокійливого, чи її кроки, чи те, як Данилко агукав щось, тримаючись за край мого піджака,  але вперше за день мені стало легше.

У ванній вона увімкнула теплу воду, поклала на край рушник, перевірила ліктем температуру. Все так старанно та вміло, ніби виняньчила кількох дітей до Данилка. А ще зовсім недавно вона боялася, що не впорається без досвіду.

— Дай мені, я його роздягну, — сказала вона й акуратно підхопила малого, поклавши на пеленальний килимок. — Він зараз буде протестувати, попереджаю, і дуже голосно, — не стримала посмішки.

Емілія швидко розстебнула його бодік і, як попереджала, син одразу влаштував концерт із розмахуванням ногами, ніби репетирував удар по воротах.

— Ага, я вже бачу, — хмикнув я. — Ой, спортсмен мій, — я взяв маленьку ручку й легко притримав, щоб він не зачепив Емі по обличчю. — Обережно, щоб не вдарив по животі, — я підставив другу долоню, намагаючись захистити її від Данилка. — Ей, у кого такий характер, футболіст? — спіймав маленьку ніжку саме в той момент, коли Емілія нахилилася до нього.

— Думаю, у тата. Ти футболом не займався часом? — видала вона, а потім, засоромившись, швидко додала: — Ой, вибач, Данилко ж не міг перейняти твої таланти, бо…

Слово «нерідний» Емілія проковтнула, не наважившись промовити його вголос.

— Емі, — я глянув на неї суворіше. — Данилко — мій рідний син, навіть якщо не перейме мої вподобання у спорті. Будь ласка, більше не говори подібних дурниць. Він — мій син, навіть якщо у нас різна кров.

— Так-так, вибач, більше не буду, — почервоніла вона, зняла памперс і вручила мені Данилка на руки.