Розділ 19

Емілія

Я довго мовчала після його запитання. Погляд застиг на дорозі попереду, аби лише не дивитися на Деміана. І для чого йому це? Він же й так усе знає про мене. Лише зіпсував такий гарний момент.

Деміан не квапив мене з відповіддю, лише пригальмувавши на світлофорі, коротко кинув:

— Ну так що, Емі?.. — звернувся, усе ж нагадуючи про свою присутність та запитання, що висіло у повітрі.

— Батько моєї дитини… — слова застрягли в горлі. — Його звали Стас, мій одногрупник. Вимовити це ім’я вголос було дивно, наче визнати, що він справді існував. Хлопець із порожніми обіцянками, із запахом дешевої кави та красивих слів. — Хоча, думаю, ти й так пробив усі дані про мого колишнього. Хіба ні?

— Я хочу почути всю правду від тебе, Еміліє. Щоб між нами не було більше ніяких недомовленостей, — Деміан мимоволі ковзнув поглядом на мій живіт, явно натякаючи на те, що я приховувала вагітність стільки часу.

Він правий. Між нами не може бути недомовленостей.

Прикусивши губу, я кивнула й почала:

— Ми зустрічалися трохи більше року. Усе почалося звичайно — університет, його гуртожиток, лекції, танці, кава в пластикових стаканах. Він здавався таким дорослим, упевненим, самостійним... Не те, що я. Завжди заспокоював після сварок із мамою, купував квіти у бабусь біля метро… Мені тоді хотілося вірити в казку, — я гірко всміхнулася. Слова давалися важко, спогади зрадницьки підкинули нашу останню зустріч зі Стасом. — А потім, коли дізнався, що я вагітна…

Деміан нічого не говорив. Лише коротко поглянув на мене. У його очах не було жалю, радше розуміння.

— Стас сказав, що не готовий, що я все зіпсувала, що ми надто молоді, що нашій танцювальній кар’єрі кінець… — я продовжувала говорити. — А ще: «Ти ж не збираєшся “це” залишати, правда?». Стас тоді з огидою подивився на мене, живіт, а потім розвернувся й без зайвих слів пішов у гуртожиток.

Я стиснула руки на колінах, важко видихаючи.

— А твої батьки? — Деміан порушив незручне мовчання.

— Батьки? — сумно хмикнула, не дивлячись на нього. — Тато працює далекобійником за кордоном, його ніколи не було поруч. А мама… мама ж одразу вигнала мене з дому, щойно дізналася про вагітність. У той самий вечір, коли я знайшла Данилка в смітнику.

— Як би це не абсурдно прозвучало, але я вдячний твоїй мамі, — шокував мене Деміан.

Я здивовано підняла брови. Що? Вдячний? Бо мама вигнала мене з дому?

— Через її кончений вчинок ти змогла врятувати Данилка, — поспішив пояснити він.

— Ну, якщо дивитися з цього боку, то можна й подякувати моїй мамі, — я сумно хмикнула, змахнувши рукою непрошені сльози. — Не уявляю, що було б із Данилком, якби я залишилася вдома тоді. Мабуть, мама щось таки відчувала…

— Ви з нею зовсім не близькі? — поцікавився Деміан.

Я підняла очі на дорогу. Черговий світлофор — і чергове важке запитання.

— Ми з нею завжди були як чужі, — кусаючи губи, я неохоче поверталася до дитячих спогадів. — Мама мріяла стати балериною, але на третьому курсі училища завагітніла мною, а під час пологів травмувала таз. Дорога в балет була закрита назавжди. Тому вона вирішила, що її донька здійснить мрію замість неї. З трьох років я стояла біля станка. Плакала, коли боліли пальці, коли кровоточили п’яти, коли хотіла на дитячий майданчик, а мене вели на хореографію. Мама завжди повторювала: “Краса — це біль. І треба терпіти, якщо хочеш чогось досягти”. І я терпіла. Правда, замість балету мама дозволила мені вибрати танцювальний ансабль, який мені дуже сподобався на виставі. А потім я усе зіпсувала своєю вагітністю, — я вже не контролювала сльози. Вони текли щоками, а я до крові кусала губи, щоб не розплакатися зовсім.

Деміан не втримався:

— Емі, вона просто закривала свою нереалізованість тобою. Це не материнська любов, а звичайні комплекси. І твоєї вини тут немає.

— Напевно, ти правий, — я понизала плечима. — Мама жила мрією стати танцівницею, а я її зруйнувала.

— Але це її проблеми, а не твої. Ти  красива, талановита, чуйна дівчина. І колись їй доведеться визнати, що вона була неправа.

Я злегка зашарілася від слів Деміана. Неочікувано приємно чути стільки компліментів. Я інстинктивно поклала долоні на живіт, щоб чимось зайняти себе й заспокоїтись від емоцій, що нахлинули. І як йому це вдається? Ще мить тому я сумувала від розмови про маму, а тепер ледве стримую усмішку.

Він неймовірний. Чудовий, турботливий, справжній чоловік… Я непомітно залюбувалася профілем Деміана й одразу себе зупинила. Та що це з тобою, Еміліє? Гормони в голову вдарили? Ще не вистачало закохатися у свого боса, який дав роботу та прихисток. Я змахнула головою, наче проганяючи недоречні думки.

Довга пауза заповнила салон. Тільки двигун муркотів. За вікнами тягнулися дерева, ми вже виїхали на заміську трасу. Машина котилася дорогою рівно, а на лобове скло почали падати невеликі краплі дощу.

Деміан мовчав, але в його мовчанні не було тиску. Лише той спокій, який дивним чином заспокоював і мене. Я ловила себе на тому, що майже ні про що погане не думаю.

— Емі, — його голос порушив тишу, коли ми звернули з головної на знайому дорогу, що вела до особняка, — ти казала, що мама мріяла про твою танцювальну кар’єру. А ти… ти сама мріяла про це?

Я здивовано глянула на нього. Знову розмова про маму? Ну навіщо?

— Колись так, — на мить я замислилася. — Танці були для мене всім: свободою, диханням, тим, ким я могла бути без слів. Але потім це стало обов’язком. Змагання, сцена, контроль і мамине: “Не смій підводити мене”. Зрештою, я просто втомилася.

Деміан кивнув.

— А якщо без “мами”? Без минулого, без тиску. Тільки ти, музика і потрібні рухи. Хочеш повернутися до цього?

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Звісно, я хотіла. Хотіла повернутися до занять в університеті, поїхати з ансамблем на гастролі за кордон, хотіла…

— Дуже хотіла, — тихо зізналася. — Але…