Емілія
— Будьте здорові, Еміліє, — уже знайомі медсестри весело помахали з ресепшена. — Повертайтеся до нас лише на пологи, ніяк не раніше!
— Обов’язково, дівчата. Так і зробимо, — відповів замість мене Деміан і допоміг одягнути куртку.
Сумку з моїми речами він одразу передав Романові. Охоронець не полишав лікарню всі дні, поки я лежала на збереженні. Днював і ночував за дверима палати, уважно стежачи за моїм станом. Я не була впевнена, що мені справді щось загрожувало, але Деміан у цьому питанні був непохитним. Тож Роману довелося стерегти мене серед стерильних стін, роблячи перерви лише на туалет та швидкі перекуси. Мені було його трохи шкода, та повчати Деміана я не наважилася. Він, напевно, знає краще, що робити.
Ми вийшли на вулицю. Весняне повітря пахло першим цвітом і кавою з найближчої кав’ярні. Деміан відкрив дверцята позашляховика, дочекався, поки я вмостилася на переднє сидіння, й дав наказ Роману, щоб той слідував за нами на іншому авто.
— Сьогодні я за водія. Хочу трохи розвіяти голову, давно не їздив, — пояснив Деміан, сідаючи за кермо.
— Я не проти, — посміхнулася. Потягнулася за ременем безпеки, закріпила його, щоб той не тиснув на живіт.
Деміан уважно стежив за моїми рухами.
— Тобі треба купити нормальні речі для вагітних. І взагалі оновити свій гардероб.
— Ем… ні, не потрібно, — я зніяковіла від його слів. Що це на нього найшло? Які ще речі для вагітних?
— Потрібно, Емі, — коротко промовив і дав усім видом зрозуміти, що сперечатися з ним марно. — Я знаю кілька фірмових магазинів. Тобі точно щось сподобається.
Сперечатися я не стала. Чого приховувати? Його турбота була для мене дуже приємною. Та й гардероб справді не завадило б мені оновити.
Деміан обережно виїхав із парковки, і лікарня залишилася позаду, мов неприємний сон. Я зручно примостилася на сидінні, споглядаючи за людьми на вулицях.
Неочікувано для самої себе в мене з’явилася ідея:
— А можемо ще в одне місце заїхати? — обережно поцікавилася я в Деміана, кинувши короткий погляд на нього. — Обіцяю, що це займе небагато часу.