Розділ 17.1.

Емілія

Ранок для мене почався о п’ятій годині. Весняне сонце ще не встигло піднятися високо, а коридори лікарні вже пахли свіжозавареною кавою й легкими парфумами медсестер. Я прийняла душ, нашвидку одягнула джинси та м’який світшот.

Поглянула на тумбу, де на мене вже чекала ароматна вівсянка з ягодами. Їсти не хотілося, шлунок зводило від хвилювання. Чи то вже токсикоз почався?

Я сіла на краєчку ліжка, притримуючи сумку з речами, які передав Деміан, щоб я ні в чому не мала потреби, й уважно подивилася на двері палати. От-от вони мали відчинитися… Він обіцяв забрати мене до восьмої. Ще трохи — й Деміан забере мене з цієї лікарні.

Хвилини вперто змінювали одна одну, а двері залишалися зачиненими. Крізь тонкі стіни доносився шепіт персоналу, дзенькіт медичних візків, але серед цих звуків не було його кроків.
Невже він забув про мене? Чи знову щось трапилося?

Коли у двері несміливо постукали, я підхопилася так різко, що мало не перекинула сумку. Нарешті! Ні, не забув. Усе ж приїхав.

Тільки радість виявилася передчасною, бо в палату увійшов не Деміан.

— Не спите, Еміліє? — без звичних привітань поцікавився Орест Степанович. — А я хотів навідати вас перед випискою… Як ви себе почуваєте? Все добре?

— Усе добре, дякую, — вимушено посміхнулася, намагаючись приховати розчарування. Знову присіла на край ліжка. Зараз мені не хотілося ні з ким говорити, крім Деміана. І все ж головний лікар завжди здавався людяним… поки не починав свої натяки про нього й Софію, що загадково зникла з лікарні.

Орест Степанович підійшов ближче, обвів поглядом кімнату, ніби шукав щось невидиме.

— Немає жодних скарг на персонал? Ніхто не образив?

Я похитала головою.

— Усе добре. Але я справді хочу додому. Деміан скоро приїде за мною, — сказала трохи поспіхом, сподіваючись, що він піде.

Замість цього Орест Степанович підтягнув стілець і сів навпроти. Його погляд став серйозним. Веселий настрій щез.

— Еміліє, стосовно Деміана… — він зробив коротку паузу, ніби зважував, чи має право казати далі. — Є речі, про які вам варто знати.

Моє серце забилося сильніше. Невже я зараз дізнаюся таємницю зникнення Софії? Я сиділа натягнутою, мов струна, й майже не дихала, очікуючи продовження.

— А що з ним? — запитала я спокійніше, ніж почувалася всередині.

— З Деміаном усе гаразд, — Орест Степанович коротко хмикнув. — Але ви не усвідомлюєте, у яку гру втягнуті.

— Тобто? — я машинально прикусила нижню губу. — Чому ви так кажете?

— Деміан — не той, ким здається, — він говорив тихо, майже пошепки. — У нього є гроші, вплив, і він звик отримувати те, чого хоче. Інколи ціна для інших занадто висока.

Я мовчала, відчуваючи, як холод повільно розливається тілом. Десь у глибині душі все ще сподівалася почути кроки Деміана, що розвіють цей липкий страх.

Орест Степанович зітхнув і сперся ліктями на коліна. Його погляд ковзнув кудись у підлогу, а потім знову повернувся до мене.

— Ви молода, хороша дівчина, — нарешті промовив він тихо. — Можливо, навіть надто хороша, щоб бачити те, що лежить на поверхні. Деміан уміє зачаровувати. Але за цією удаваною турботою ховається інший чоловік. Я скажу відверто: я підозрюю, що саме він причетний до зникнення Софії. Ба більше — я впевнений у цьому.