Розділ 16.1

Емілія

– Тук-тук, можна? – двері палати відчинилися, і я побачила молоденьку медсестру з тацею. Десь мого віку. Схоже, новенька, бо раніше до мене приходили інші медпрацівники. – Принесла вечерю. Чи ще не зголодніли?

Я підійнялася на ліжку, підпираючи спину подушкою.

– Зголодніла. Ви дуже вчасно, – посміхнулася, злегка поморщившись від катетера в руці.

Сьогодні останній день крапельниць, і завтра лікар обіцяв, що я піду додому. Загроза минула, аналізи в нормі, вагітність протікала добре.

Правда, провела я в лікарні одинадцять днів замість прогнозованих семи. І всі ці одинадцять днів я отримувала квіти від Деміана. Дзвінки з детальним допитом про моє самопочуття. Особисто він мене не відвідував, бо практично весь час був або з Данилком, або на роботі. Тітка Галина тимчасово підміняла мене, бо іншим людям Деміан не довіряв.

Медсестра поставила тацю на тумбочку біля ліжка, обережно перевірила крапельницю, глянула на мене і раптом засміялася:

— То це ви — та сама щасливиця, якій щодня приносять квіти? Половина нашого відділення заздрить. А обговорюють майже всі.

Я не стримала усмішки.

— Вже вся лікарня в курсі?

— Ще б пак. Усе почалося з одного букета, а тепер у нас на посту окрема оранжерея. Кажуть, що сьогодні буде ще. Вже телефонували з доставки, попередили. А у вас із Бранко все серйозно, так? – не соромлячись запитала медсестра, подаючи мені пластиковий контейнер з рисом та паровими овочами.

– Бо ж він тільки пів року тому втратив дружину, а тут ви з’явилися і вже вагітна… так швидко все закрутилося… – тарахкотіла вона, не зупиняючись.

– Вибачте, але… – я замовкла, бо не знала, що відповісти. Злегка зашарівшись, я намагалася спіймати виделкою шматочок броколі.

І що робити?

Сказати, що я просто няня, яка випадково знайшла його сина? Чи відмахнутися, щоб не діставала ще більше запитаннями?

– ... мені здається, що це не ваша справа, – немов грім серед ясного неба прозвучав голос Деміана. Він стояв у дверях палати з великим букетом бузку в одній руці й паперовим пакетом у другій. – Мої стосунки з Емілією вас ніяк не стосуються.

Медсестра здригнулася, немов від удару, й тихо пролепетала під ніс: “Так-так, вибачте”. Не піднімаючи голови, вона вибігла з палати.

Деміан зайшов і зачинив за собою двері. Підійшов ближче.

— Привіт, Еміліє. Як ти себе почуваєш?

Дрібні зморшки в куточках його очей стали помітнішими, як і темні кола під очима. Здавалося, що за ці неповні два тижні він постарів на кілька років. І все ж я щиро раділа, що бачу його перед собою, а не просто чую голос по телефону.

– Вже набагато краще, дякую, – посміхнулася, відставивши контейнер з рисом на тумбочку. – Завтра лікар обіцяв виписку.

– Це чудова новина. Данилко дуже скучив за тобою. Та й я, якщо чесно, також.

Деміан швидко окинув поглядом мою вечерю й поклав поруч квіти.

– Я приніс тобі лазанью, грецький салат та обліпиховий чай. Має бути ще гарячим — я лише двадцять хвилин тому залив його в термочашку. Усе решта готувала тітка Галина, бо моїх кулінарних здібностей вистачило лише на чай.