Розділ 15.1

Емілія

Кров стукала від напруги в скронях, низ живота боляче нив. Потрібно охолонути, заспокоїтися. Певно, перетомилася. Треба відпочити. Не щодня ж тобі виливають душу, відкриваючи такі страшні сімейні таємниці.

Данилко не його син.

Але ж він його любить…

Різкий біль прошив живіт унизу, мов лезо. В очах потемніло, передній край свідомості залило гарячим страхом.

— Боже… — видихнула, згинаючись у попереку. Як же болить. І це явно не отруєння.

Щось усередині наче стискалося, зміщувалося, протестувало. Відчуття було таким… хворобливим, неприродним. Як хвиля, що накочує й зносить контроль.

Ні, тільки не зараз. Не сьогодні. Я не хочу втратити дитину.

- Заспокойся, тільки спокій…— шепотіла подумки, але тіло не слухалося. Руки затремтіли. Хотілося кричати, але замість цього — тиша. Німа. Лячна.

— Тримайся, будь ласка… — прошепотіла сама собі, ніби не до себе, а до того крихітного життя всередині. — Я вже сказала йому. Він знає. Тепер ти не сам, ми не самі… Тільки тримайся…

Біль повторився. І вже не гострий, а ниючий, довгий, як мотузка, що стискає зсередини. Відчуття сирої паніки розлилося тілом.

Це погано. Дуже погано. Це не може бути нормально.

— Еміліє! — голос Деміана вирвав мене з заціпеніння.

Він зупинив машину, зазираючи до салону крізь відчинені дверцята, очі — повні жаху.

— Ми вже на ісці. Я з тобою. Все буде добре, чуєш?

Невже? — хотілося вірити. Але десь глибоко оселилося передчуття. Як холодний клубок біля серця.

Якби ж лише хтось міг пообіцяти, що з моєю дитиною все гаразд…

Він нахилився до мене, обережно взяв на руки, і в цю мить я розплакалася. Тихо. Беззвучно. Сльози самі котилися по щоках, поки він ніс мене коридором приймального відділення, наче найдорожчий скарб, який не можна впустити.

Мене трясло. Боліло. Лякало. Але поруч була його рука. Його очі. Його голос, який знову і знову повторював:

— Ще трохи. Ще мить. Тримайся, моя хороша. Ти зможеш… Я з тобою…