Розділ 18. Після заяви

Наступного ранку я не змогла підвестися з дивана.

Прокинулася о сьомій, почула, як Лариса готує сніданок, і вирішила встати. Тіло не послухалося. Коліно боліло, але справа була не в ньому. Варто було сісти, як серце починало калатати, а перед очима з’являвся Вадим із ключем у руці.

— Ти сьогодні нікуди не підеш, — сказала тітка.

— У мене зміна.

— Подзвони.

— Мене звільнять.

— Тоді я подзвоню Світлані.

— Не треба вирішувати за мене.

Лариса поставила чашку на стіл.

— Добре. Вирішуй сама. Але спочатку спробуй дійти до ванної.

Я спустила ноги на підлогу. У голові запаморочилося. Довелося знову лягти.

— Це через недосип, — сказала я.

— Це через те, що сталося.

— Я ціла.

— Тіло поки не зрозуміло.

Лариса зателефонувала Світлані з мого телефона, але передала слухавку мені.

— Я не прийду, — сказала я.

— Нарешті навчилася говорити прямо, — відповіла Світлана. — Марина вже знає. Візьми два дні.

— Я втрачу гроші.

— Втратиш. Але робота залишиться.

— Ви впевнені?

— Так.

— Вадим може прийти.

— Охорона попереджена. Про себе думай.

Після дзвінка стало не легше. Я звикла вимірювати безпеку роботою: якщо можу встати, заробити й заплатити, значить, усе під контролем. Лежати означало визнати, що контролю немає.

Ольга приїхала близько обіду. Привезла копії документів і контакти психологині.

— Я не хочу зараз говорити, — сказала я.

— Не будемо. Перевіримо практичне.

Вона сіла за кухонний стіл і відкрила папку. Розповіла, що матеріали щодо Вадима долучили до попереднього звернення, запис і медичні довідки прийняли. Подано клопотання про довший обмежувальний захід. Артем залишається у Лариси, поки служба повторно оцінює ситуацію.

— А мама? — запитала я.

— У лікарні. Від лікування залежності спочатку відмовлялася, потім погодилася на консультацію.

— Вадим їй телефонував?

— Контакти між ними я не контролюю.

— Якщо вона знову його впустить?

— Артем туди не повернеться, поки немає підтвердженої безпеки.

— А вона може жити з ним?

— Вона повнолітня.

Я знала відповідь, але все одно злилася.

— Тобто ми робимо все це, а вона може просто знову відчинити.

— Так. Ви не можете змусити її залишити Вадима.

— Тоді навіщо намагатися?

— Щоб він не мав доступу до вас і Артема. Мета не керувати вибором матері.

Я відвернулася до вікна.

— Вона подзвонить і попросить допомогти.

— Що ви зробите?

— Не знаю.

— Можна вирішити наперед. Наприклад: якщо їй загрожує небезпека, ви викликаєте допомогу, але не їдете самі. Якщо просить гроші — даєте контакт соціальної служби, а не переказ. Якщо хоче зустрітися — лише без Вадима й у безпечному місці.

— Вона скаже, що я безсердечна.

— Скаже. Межі не гарантують, що іншій людині вони сподобаються.

Після від’їзду Ольги я заснула. Прокинулася від дзвінка з лікарні. Мама просила привезти одяг.

— Я передам через Ларису, — сказала я.

— Чому не сама?

— Не можу.

— Через Вадима?

— Через себе.

Вона мовчала кілька секунд.

— Мені сказали, ти написала ще одну заяву.

— Так.

— Він каже, що ти його вкусила.

— Бо затиснув мені рот.

— Може, він просто хотів, щоб ти не кричала.

Я заплющила очі.

— Мамо, ти лежала на ношах. Ти не бачила.

— Я знаю Вадима.

— Ні. Ти знаєш версію, яку він показує тобі.

— А ти знаєш тільки найгірше.

— Я маю запис.

— Запис не показує, що було до того.

— До того він замкнув двері.

— Може, випадково.

Я поклала слухавку. Навіть після аудіо, поліцейських і медичної довідки вона шукала отвір, крізь який могла прослизнути його невинність.

Одяг передала Лариса. Мама не подзвонила подякувати.

Два дні я майже не виходила з квартири. На третій спробувала поїхати до пекарні. У автобусі чоловік став занадто близько, і мене охопила паніка. Я вийшла на першій зупинці, сіла на лавку й не могла відчути пальців.

Подзвонила психологині з центру.

Вона допомогла назвати предмети, які я бачу, відчути ноги на землі й вирівняти дихання. Це не зникло миттєво, але я змогла дійти до пекарні.

Світлана зустріла біля входу.

— Можеш повернутися додому, — сказала.

— Ні. Якщо поїду, завтра буде ще страшніше.

— Тоді працюєш поруч зі мною.

Вона поставила мене на пакування. Перші години руки тремтіли. Потім повторювані рухи повернули відчуття звичайного дня.

Данило не приходив, поки я сама не написала. Увечері чекало його повідомлення: «Я поруч. Відповідати не обов’язково».

Я написала: «Можеш зустріти після зміни?»

Він приїхав. Ми сиділи в машині біля пекарні.

— Обіймеш? — запитала я.

— Так.

— Не сильно.

Він обійняв обережно, залишаючи мені можливість відсунутися. Я притулилася чолом до його плеча й уперше після події заплакала. Не стримано, не витираючи сльози одразу. Данило мовчав.

— Я думала, він не встиг нічого зробити, тому мені не має бути так погано, — сказала я.

— Він зробив достатньо.

— Іншим буває гірше.

— Це не зменшує твоє.

— Ти говориш як Ольга.

— Це комплімент?

— Так.

Він простягнув серветку.

— Що буде далі? — запитав.

— Не знаю. Перевірка, судові рішення, служба щодо Артема. Мама може знову прийняти Вадима.

— А ти?

— Я не повернуся.

Цього разу сказала без застережень.

За тиждень набув чинності обмежувальний припис: Вадим не мав наближатися до мене, місця роботи й житла, а також контактувати зі мною. Це не було вироком і не гарантувало, що він послухається. Але тепер порушення мало чіткі наслідки.

Його не бачили біля пекарні. Він не телефонував. Мамі теж заборонили передавати від нього повідомлення, якщо вони стосувалися мене.