Розділ 4. Мама знову обіцяє

До ранку я так і не заснула.

Коли у замку провернувся чужий ключ, я могла переконувати себе, що помилилася. Може, Вадим справді перевіряв механізм. Може, Артем вирішив зайти й не хотів будити. Може, металевий звук мені наснився після двох виснажливих змін.

Але стружка біля порога нікуди не зникла.

Я зібрала її на білий аркуш, склала папір учетверо й поклала до кишені сумки. Не знала, навіщо. Це нічого не доводило. Та мені хотілося зберегти хоча б щось, що не можна було назвати моєю фантазією.

О п’ятій ранку я постукала до Артема. Він відчинив майже одразу, наче теж не спав.

— Ти вночі приходив до мене?

— Ні.

— Ключ у тебе?

Він дістав його з кишені шкільного рюкзака. На ключі не було подряпин чи металевого пилу.

— Хтось намагався відчинити мої двері.

Артем перестав позіхати.

— Вадим?

— Не бачила.

— Хто ще?

Я приклала палець до губ. Двері маминої кімнати були зачинені, але Вадим міг не спати.

— Нікому поки не кажи. Особливо йому.

— Чому?

— Бо він усе заперечить, а мама повірить.

— Може, замок поганий?

— Замок новий.

Артем віддав мені ключ.

— Забери. Я не хочу, щоб він знайшов.

— Тобі він потрібен.

— Якщо мені треба буде зайти, постукаю.

Я сховала другий ключ у підкладку сумки. Ми стояли в темному коридорі, розмовляли пошепки й ховали речі від дорослого чоловіка, який пів року тому приніс нам торт і сказав, що хоче стати частиною родини.

— Лягай, — сказала я. — До школи ще дві години.

— А ти?

— Мені на роботу.

— Ти взагалі спала?

— В автобусі посплю.

Він нічого не відповів. Я бачила, що йому не подобалася ця фраза. Мені теж, але іншої відповіді я не мала.

Мама вийшла з кімнати, коли я заварювала чай. На ній був синій халат, який я подарувала два роки тому. Вона виглядала краще, ніж учора: обличчя вже не було таким набряклим, руки не тремтіли.

— Не забула про співбесіду? — запитала я.

— Об одинадцятій.

— Документи підготувала?

— Вадим усе поклав.

— Ти сама перевір.

— Лесю, мені сорок два роки. Я можу зібрати документи без тебе.

Я ледь не нагадала, що документи збирав Вадим, але стрималася.

— Добре. Подзвони після співбесіди.

— Подзвоню.

Вона дістала з шафки чисту чашку й сіла навпроти.

— Я справді хочу працювати.

— Я знаю.

— Ні, ти думаєш, що я знову все зіпсую.

Я дивилася на чайний пакетик, який повільно темнів у воді. Мама вміла просити віри так, що будь-яка обережність здавалася зрадою.

— Я хочу, щоб у тебе вийшло.

— А якщо не вийде з першого разу, ти не почнеш дорікати?

— Не почну.

— Я майже тиждень не пила.

— Учора пила.

Вона стиснула губи.

— Один вечір. Це не запій.

— Я не казала, що запій.

— Але подумала.

— Мамо, я просто хочу, щоб ти поїхала на співбесіду твереза.

— Поїду. Вадим простежить.

Зі спальні долинув його голос:

— Я не наглядач.

Вадим вийшов одягнений, поголений, із ключами від машини в руці. Він навіть не глянув у мій бік.

— Я підтримую Галю, а не стежу за нею, — продовжив він.

— Учора ти сказав, що контролюєш її картку.

— Бо вона попросила.

Мама кивнула.

— Так, я сама попросила.

Вони відповіли злагоджено, наче репетирували. Можливо, так і було.

— Добре, — сказала я. — Успіху на співбесіді.

Я взяла сумку. Вадим нарешті подивився на мене.

— Замок нормально працює?

— Працює.

— Ніхто не турбував?

Питання прозвучало буденно. Мама шукала цукор і не помітила, як він стежить за моєю реакцією.

— Ніхто, — відповіла я.

— От і добре.

Я вийшла. У ліфті притиснула долоні до холодної металевої стінки й кілька разів глибоко вдихнула. Не хотіла давати Вадимові зрозуміти, що він налякав мене. Але ще більше не хотіла повертатися ввечері.

У пекарні був день великого замовлення. Місцевий супермаркет проводив акцію, тому до обіду ми мали спекти майже вдвічі більше хліба. Світлана розподілила роботу ще до відкриття. Я стала біля столу з тістом, і наступні три години думати було ніколи.

Близько десятої телефон завібрував у кишені фартуха. Я чекала дзвінка матері, хоча до співбесіди залишалася година. Телефонував Артем.

— Ти на уроці? — запитала я.

— На перерві. Мама не бере слухавку.

— Вона збирається на співбесіду.

— Класна сказала, щоб хтось із дорослих прийшов сьогодні. Не в п’ятницю.

— Що сталося?

— Нічого. Я заснув на географії.

— Знову?

— Я не спеціально.

— Знаю. Скажи, що я прийду після роботи.

— Вона сказала — сьогодні до третьої.

Я подивилася на годинник. Зміна закінчувалася о другій. До школи їхати сорок хвилин, якщо без заторів.

— Буду.

— У тебе ж робота.

— Встигну.

Я поклала слухавку й побачила перед собою Світлану.

— Куди цього разу встигаєш?

— До школи. Артем заснув на уроці.

— Чому він не спить удома?

— Вчиться.

— Леся.

— У нас зараз багато роботи.

— Саме тому ти не маєш відволікатися й різати собі пальці.

Я глянула на руки. На вказівному пальці виступила кров: ніж ковзнув по шкірі, а я не відчула.

Світлана відвела мене до умивальника, промила поріз і наклеїла пластир.

— До школи тебе підвезе Данило, — сказала вона.

— Не треба.

— Треба. Він о другій везе документи у той район.

— Я автобусом.

— Тоді запізнишся. Не шукай проблеми там, де її немає.

Я не хотіла пояснювати, що останнім часом перестала розуміти, де проблема є, а де її справді немає. Вадим привчив сумніватися у кожному рішенні, навіть якщо його не було поруч.

— Добре, — погодилася я.