Розділ 3. Він урятував нас від боргів

— Що саме я приховую? — запитала я.

Вадим подивився на картку в моїй руці.

— Це ти скажи.

— Я нічого не зобов’язана тобі казати.

— Тоді не вимагай, щоб я оплачував ваші борги.

Мама сиділа між нами, притискаючи блокнот до колін. Сторінки були розкреслені на стовпчики: світло, вода, газ, продукти, ліки, проїзд. Поруч Вадим написав суми. Біля графи «Олесина зарплата» стояло число, якого я йому не називала.

— Звідки ти знаєш, скільки я отримую? — запитала я.

Він знизав плечима.

— Твоя мати сказала.

Мама опустила очі.

— Я не знала, що це таємниця.

— Ти не знаєш моєї зарплати.

— Приблизно знаю.

У блокноті була точна сума. Разом із доплатою за нічні прибирання минулого місяця.

— Ти дивився мої повідомлення? — запитала я Вадима.

— Знову вигадуєш.

— Ти забрав картку з кімнати. Міг узяти й телефон.

— Телефон завжди при тобі.

— Не вночі.

Його погляд затримався на мені довше, ніж треба. Я зрозуміла, що вгадала, хоча доказів не мала. Телефон я залишала на тумбочці, коли йшла у ванну. Код складався з чотирьох цифр — року народження Артема. Вадим міг бачити, як я вводила його десятки разів.

— Лесю, досить, — сказала мама. — Ми хотіли спокійно поговорити.

— Спокійно — це коли мене питають. А ви вже вирішили забрати мою зарплату.

— Ніхто не забирає, — пояснив Вадим. — Усе піде на родину.

— Тобто до твого гаманця.

— До спільного бюджету.

— Ти не працюєш третій місяць.

Вадим повільно підвівся. Мама схопила його за зап’ястя.

— Не треба, — сказала вона. — Вона втомлена.

— Я теж втомився, Галю. Від її тону.

— А я втомилася утримувати дорослого чоловіка, — відповіла я.

Цього разу він не підійшов. Лише стиснув щелепи й сів назад.

— Я вклав у цю квартиру більше, ніж ти заробила за все життя.

— Ти заплатив один борг.

— Сорок вісім тисяч — це для тебе один борг?

Я знала суму. Навіть краще за нього. Борг накопичувався кілька років: мама то платила, то ні, я переказувала, скільки могла, а потім з’являлися нові пені. Коли прийшло попередження про можливе стягнення, я просила розстрочку. Вадим віддав гроші одразу й наступного дня привіз свої речі.

— Я не просила тебе платити, — сказала я.

— Бо думала, що твоя тисяча на місяць щось вирішить.

— Я домовилася про реструктуризацію.

— Звичайно. Ще десять років виплачували б.

— Це була мамина квартира й мамин борг. Ти знав, у що вплутуєшся.

— Я рятував вашу сім’ю.

Він любив це слово. Рятував. Не допоміг, не позичив, не підтримав. Врятував. Після порятунку ми мали належати йому разом із квартирою.

— Якщо це була допомога, навіщо ти нагадуєш про неї щодня?

— Бо ти не цінуєш.

— Я ціную, — втрутилася мама. — Вадиме, я ціную. І діти теж, просто…

— Не говори за мене, — сказала я.

Вона подивилася на мене з образою.

— Чому ти постійно хочеш мене принизити?

— Я тебе не принижую.

— Нагадуєш про борги, про роботу, про те, що я випила. Ти думаєш, я сама не знаю, яка я?

Це була знайома пастка. Розмова починалася з конкретного вчинку матері, а закінчувалася тим, що я мала переконувати її: вона не погана людина. Після цього ми обіймалися, вона обіцяла все виправити, а причина сварки зникала.

— Ми говоримо про мою картку, — сказала я. — Не про те, яка ти.

— От бачиш? Тобі гроші важливіші за матір.

— Мені важливо, щоб я могла поїхати на роботу й купити Артемові взуття.

— Артемові купить Вадим.

— За які гроші?

Мама різко підвелася. Блокнот упав на підлогу.

— Розбирайтеся самі. Я більше не можу.

Вона пішла до спальні й грюкнула дверима. Вадим нахилився, підняв блокнот, розправив зім’яту сторінку.

— Задоволена? — запитав він.

— Ні.

— Довела матір.

— Вона пила, бо ти приніс алкоголь.

— Вона пила задовго до мене.

Тут він мав рацію, і саме тому його слова так дратували.

— Але ти знаєш, що їй не можна.

— Я їй не нянька.

— Тоді не називай себе рятівником.

Я пішла до своєї кімнати. Замка на дверях не було. На місці механізму залишився отвір, крізь який було видно смужку коридору. Сам замок лежав на столі поряд із викруткою.

Я обійшла кімнату. Шухляди були зачинені, одяг у шафі висів рівно. Проте я точно пам’ятала, що залишила коробку з нитками на нижній полиці, а тепер вона стояла на верхній. Хтось порпався у речах і намагався повернути все на місце.

У коробці я зберігала копії документів і гроші. Добре, що забрала їх уранці.

Вадим зупинився у дверях.

— Щось загубила?

— Вийди.

— Замок поставлю завтра. Новий, безпечний.

— Із ключем у тебе?

— У нормальних сім’ях дверей узагалі не замикають.

— У нормальних сім’ях не заходять до чужої кімнати.

— Це квартира твоєї матері.

— Тоді й ти тут чужий.

Він сперся плечем об одвірок.

— Ти мене вижити хочеш?

— Хочу, щоб ти не чіпав мої речі.

— Я нічого не чіпав.

— Звідки картка?

— Лежала на підлозі.

— Щойно ти сказав, що в шухляді.

Вадим завмер лише на мить.

— Біля шухляди.

— Вийди.

— Попроси нормально.

— Вийди з моєї кімнати, будь ласка.

— Уже краще.

Він відступив. Я зачинила двері, хоча без замка це нічого не давало, і присунула до них стіл. Лише після цього зняла куртку.

Телефон показував повідомлення від Ніни: вона дякувала за підміну й обіцяла вийти замість мене у п’ятницю. Отже, я могла піти на батьківські збори. Я написала Артемові, але повідомлення не доставилося — на його рахунку не було грошей.

Я переказала йому п’ятдесят гривень. На моїй картці залишилося трохи більше чотирьохсот.

У двері тихо постукали.