Розділ 1. Чоловік, який чекав на кухні

Коли я повернулася з прибирання, Вадим сидів на кухні без світла.

Я помітила його не одразу. У коридорі горіла маленька лампа над дзеркалом, і цього вистачало, щоб роззутися, не розбудивши матір. Я поставила сумку на підлогу, стягнула мокрі кросівки й потягнулася до блискавки на куртці. Тоді з кухні долинув його голос:

— Нарешті.

Я здригнулася й одразу розсердилася на себе за це. Вадим любив помічати чужий страх. Не показував, що задоволений, але дивився уважніше, наче запам’ятовував, на що натиснути наступного разу.

— Чому ти сидиш у темряві? — запитала я.

— Тебе чекаю.

На телефоні було двадцять три сімнадцять. Я закінчила прибирати офіс о десятій, але останній автобус зламався посеред маршруту. Водій висадив нас біля старої автостанції, і майже три кілометри довелося йти пішки. Я написала матері, що затримаюся. Повідомлення вона прочитала, але не відповіла.

Ми з Вадимом знали одне одного трохи більше ніж пів року. Перші два місяці він називав мене Олесенькою і приносив солодкі сирки, які я не любила. Потім перестав удавати, що хоче мені сподобатися.

Я взяла сумку й рушила до своєї кімнати.

— Я з тобою розмовляю, — сказав він.

— Я втомилася. Поговоримо завтра.

— А я, по-твоєму, не втомився сидіти й чекати?

У його голосі ще не було відкритої злості. Так Вадим розмовляв при сторонніх: тихо, розважливо, начебто давав іншій людині можливість схаменутися. Якщо слухати лише його, завжди виходило, що він терплячий, а всі довкола поводяться нерозумно.

Я не хотіла заходити на кухню. Хотіла замкнутися у своїй кімнаті, змити з рук запах мийного засобу і хоча б п’ять годин поспати перед ранковою зміною в пекарні. Проте Вадим не терпів, коли від нього ішли без дозволу. Якби я зачинила двері, він розбудив би маму. Вона вийшла б у коридор, сонна або п’яна, і за десять хвилин винною зробили б мене.

Я повернулася.

— Що сталося?

— Зайди. Не кричатиму ж я через усю квартиру.

— Артем спить.

— Тому й кажу зайти.

На кухні пахло смаженою цибулею й горілкою. На столі стояла чиста тарілка, перевернута склянка і пляшка мінеральної води. Порожню пляшку з-під горілки хтось уже викинув, але Вадим забув винести сміття. Відро було переповнене, з-під кришки стирчала червона етикетка.

Вадим сидів біля вікна у майці та спортивних штанах. Широкі плечі затуляли половину спинки стільця. Він не був п’яний. Принаймні не настільки, щоб плутати слова або хитатися. Це не заспокоювало.

— Сідай, — сказав він.

— Я постою.

— Чому затрималася?

— Автобус зламався. Я написала мамі.

— Твоя мама лягла спати о десятій.

Я глянула на червону етикетку у відрі.

— Бачу.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— У тебе на обличчі все написано.

Мені хотілося відповісти, що він сам купив пляшку. Увечері, коли я йшла на прибирання, вона стояла в його пакеті разом із батоном, ковбасою та кормом для кота, якого в нас ніколи не було. Вадим тоді сказав, що горілка для сусіда. Мама вже третій день трималася після тижневого запою, і я попросила не приносити алкоголь додому. Він усміхнувся: «Ти тут командуєш чи я?»

Я промовчала. Сваритися з ним після одинадцятої ночі означало не спати до ранку.

— Телефон покажи, — сказав Вадим.

Я спершу подумала, що неправильно почула.

— Що?

— Телефон. Покажи повідомлення матері.

— Навіщо?

— Хочу знати, чи ти справді написала.

— Можеш запитати в неї вранці.

— Я тебе зараз питаю.

Я стиснула телефон у кишені. Він був дешевий, із тріснутим склом у правому куті. Я купила його у Світлани за половину ціни, коли мій старий перестав заряджатися. Вадим не мав жодного стосунку ні до телефона, ні до рахунку, ні до мене. Але пояснювати йому це було марно: він сприймав пояснення як початок торгу.

— Не дам.

На його обличчі нічого не змінилося. Він повільно підвівся.

— У моєму домі діти не повертаються серед ночі й не розмовляють зі мною таким тоном.

Квартира належала мамі. Вона отримала її від бабусі ще до мого народження. Вадим прожив тут п’ять місяців, але вже встиг замінити кран у ванній, переставити меблі у вітальні й почати називати квартиру своєю.

— Мені двадцять років, — нагадала я.

— Поки живеш із матір’ю, поводься як нормальна донька.

— Нормальна донька має віддавати телефон на перевірку маминому співмешканцю?

— Чоловікові матері.

— Ви не одружені.

Я пошкодувала про ці слова ще до того, як договорила. Не тому, що вони були неправдиві. Просто Вадим ніколи не сперечався з правдою прямо. Він карав за неї пізніше, коли людина вже не пам’ятала, з чого все почалося.

Він обійшов стіл. Я відступила на крок і вперлася спиною у край кухонної тумби.

— Думаєш, якщо заробляєш кілька копійок, то вже доросла? — запитав він.

— Відійди.

— Я нічого тобі не роблю.

— Відійди, будь ласка.

— От бачиш, можеш нормально просити.

Він зупинився близько. Від нього пахло тютюном, хоча при мамі він запевняв, що кинув. Я бачила сиву щетину на його підборідді, маленький поріз біля губи, темну пляму на майці. Зазвичай я не розглядала людей так уважно. Тієї ночі мозок чіплявся за подробиці, наче вони могли підказати, що робити.

— Де ти була після роботи? — запитав він.

— Я вже відповіла.

— Той водій тебе підвозив?

— Який водій?

— Із пекарні. Високий такий. Данило.

Я не знала, звідки Вадим пам’ятав його ім’я. Данило двічі привозив ящики до пекарні, коли Вадим зустрічав мене після зміни. Вони навіть не розмовляли.

— Я йшла пішки.

— А якщо перевірю?

— У кого?

Він усміхнувся. Не відповів, лише простягнув руку до мого обличчя. Я різко відвернулася. Його пальці ковзнули по волоссю біля скроні.

— Не торкайся мене.