23. Руслан

Зваблення Рити потерпіло фіаско. Поставивши умови, мала розбійниця втекла до своєї кімнати, залишивши мене самого, збудженого і нервового через відмову.

Прирівняла мене до ґвалтівника і негідника Макаренка. Хіба ж я справді такий ідіот, що став би її силою примушувати до близькості? Не розумію просто, хіба ж вона не бачить, що я дбаю про неї? Втім, її небажання довіряти комусь з чоловіків можна зрозуміти. Надто багато вже її ображали. І я маю зробити все, щоб вона повірила мені. І тоді… А що тоді? Ображати її я не хочу. Володіти нею марю, але якщо це розіб’є її серце вкотре… Ні, я не готовий причинити їй зло. І вона явно не та, з якою варто розважатися. Вона заслуговує всього найкращого.

Але як інакше мені змусити себе не думати про неї?! Якщо я не можу з нею переспати, щоб не злякати, тоді що розвіє цю ману? 

Ніч до ранку була для мене довгою і безсонною. Я раз у раз згадував, як у нас все починалося з Альбіною. Моя колишня і справді була схожою зовнішньо на Риту. Висока, струнка, русява коса до пояса, очі, мов променисті зорі. Я закохався з першого погляду. Втім, не лише я. Денис теж пробував залицятися до неї. Я тоді шалено ревнував, але вона обрала мене. І не було тоді щасливішого чоловіка за мене. 

Наші стосунки були бурхливими і яскравими. Нічні побачення після роботи, пристрасний секс, повна сумісність в усьому: смаках, вподобаннях, життєвих пріоритетах. Чи то принаймні мені, закоханому дурневі, так здавалося. 

Весілля зіграли скромно, без зайвого пафосу. Лише найближчі, ми і священник на березі Дніпра під аркою з жасмину — її улюблених квітів. Ми йшли містом і мені здавалося, що всі люди дивляться на нас, заздрять мені.

Потім народилася Ангеліна, наш милий янгелочок. Я почувався таким щасливим! Хоч було й важко, але тримався, багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Та одного дня весь мій світ розвалився на крихти.

Коли Альбіна вирішила, що втомилася. Вона збирала речі, на пальцях пояснюючи мені, чому не може залишитися. Що їй все набридло. Таке життя не для неї. Що вона напише відмову від Ліни і сама займеться оформленням розлучення — зробила мені послугу. Я нічого не міг заперечити. Мені здавалося, все це дурний першоквітневий жарт.

Але вона пішла серйозно. Раз і назавжди зникла з мого життя. А я не збирався затримувати її. Нізащо. Ніколи. Я раптом зрозумів, що мені не потрібна жінка, яка так легко кидає свою родину. Не потрібна.

І ось вона знову з’явилася. Точніше не вона, а її ще зовсім молоденька копія. Інша людина. Абсолютно не винна у вчинках Альбіни.

Але мої почуття до неї. Хочу розібратися, чи те, що колотить моє серце, адресоване колишній? Чи мене справді так зачепила Рита Акіменко? 

Зранку дівчина, яка повністю заволоділа моїми думками, сторониться мене. Все ще гнівається за вечірні поцілунки? 

— Нагадую тобі, що ти обіцяв повернути мій телефон, — зиркаючи на мене з-під довгих вій, каже вона.

— Здається, я обіцяв спробувати, а не розписувався за кінцевий результат, — усміхаюся.

— Добре, спробуй, — погоджується вона.

— Я завезу Ліну в садочок дорогою на роботу. А там подивлюся, що ми можемо зробити задля того, щоб покарати Макаренко. Ввечері поділюся новинами. А ти будь розумницею, не вздумай тікати, — кажу їй. 

— Поки не тікатиму, — відповідає вона. — І навіть приготую вечерю.

— Тільки не спали будинок, — кажу. Хочу стриматися, але вже пізно. Вона хмуриться. — Жартую.

— Не смішно.

— А чому мені йти в садочок, якщо мама залишається вдома? — питає Ліна.

— Дорослі ходять на роботу, а діти — в садочок. Це твій обов’язок, — перше-ліпше пояснення, що спадає на думку. Мала розуміючи киває, в думках прирівнюючи себе до дорослих. Ну і добре. Прокатило.

— Мамо, ми йдемо, не скучай, — каже вона і обіймає Ліну. Та цілує її в маківку.

— Гарного дня, принцесо.

— А мені поцілунок на удачу? — граю бровами.

— Обійдешся, — буркає вона і йде в кімнату. Здається, чи вона справді почервоніла?