1. Руслан

Розкладаю пакунки на столі. Ліна любить круасани. А я не люблю їх готувати. Тому купляю заморожені. Собі взяв пиво. Попереду вихідний. Під серіальчик пляшечку випити саме те. 

А зараз поставлю курку в духовку. 

— Тату, а коли мама повернеться? Ти сьогодні її не зустрів? — Ліна підходить безшумно. В одній руці притиснутий до грудей Марко, наш кіт. 

— Не знайшов, — зітхаю. — Але знайду. 

Колишня моя тварюка. Кинула мені Лінку, коли тій був рік. Сказала, що не готова до материнства. Хоче кар’єру. І славу. І сім’я їй заважає. 

Але Ліні цього не поясниш. Занадто мала ще. Довелось збрехати, що мама загубилась. І я її шукаю. 

— Ти там швидше шукай, добре? — в оченятах з’являються сльозинки. 

— Стараюсь, принцесо, — відповідаю тихо. — А давай Марка відпустиш? 

— Ні, ми мультик дивимось разом. 

Бідний Марко навіть не чинить опір. Обвис в маленьких ручках, скорившись своїй долі. 

Я ставлю курку з апельсинами в духовку. І йду до вітальні. Ліна одним оком дивиться телик, паралельно складаючи з кубиків якийсь замок. 

Сідаю на диван і машинально дивлюсь у вікно. Там вже дволі темно. Я сьогодні затримався на роботі. Все ніяк не хотіли відпускати. У вікні в будинку навпроти оранжеві блискітки від вуличних ліхтарів…

Не блискітки. 

— Не зрозумів…

Пожежа! Я зриваюсь з місця. 

— ЛІн, сиди тут, тато миттю! — наказую доньці строго.

І навіть не одягнувшись біжу до будинку сусідів. Там же ніхто не живе. Звідки вогонь? Підпалив хтось? 

Двері і одну стіну обхопило полум’ям, поки я добіг. З подивом відмічаю, що в диму за вікном наче мечеться якась фігурка. Може ілюзія? А якщо там і справді людина? 

Треба перевірити. Вибиваю двері ногою. Вони слава богу хоч не залізні. Піддаються, обдаючи мене снопом іскр. Прикриваю рот і ніс рукавом. Самом б не вгоріти.

— Є тут хтось? — кричу від порога. Заходити в наповнене димом приміщення інстинкти збереження не дозволяють. 

— Допоможіть! — кволе, але чтіке. 

Я роблю крок в задимлений передпокій. Тут ще не горить, але тріщить і гуде зовсім поруч. І мені під ноги вилітає дівчина. Пригинається до підлоги, щоб не дихати димов в горі, але все одно надсадно кашляє. І від того не помічає гострий кутик якогось комоду. Б'ється об нього головою з розгону. Падає. 

— Гей! — я хапаю її обм’якле тіло. Пульс на шиї помічаю одразу. Жива.  

Вона, здається, лише свідомість в тратила. Ну і не дивно від такого удару. Я теж починаю кашляти. Затримую подих. 

Хапаю на руки нещасну. Потім роздивлюсь, перемазане в сажі і копоті чудо. І допитаю, звідки в будинку взялась. Тут вже два роки ніхт о не живе. Господарі ціну скалсти не можуть, від того й покупців немає. 

Несу нещастя на вулицю, до свіжого повітря. Дівчина легка, здається зовсім нічого не важить. Худенька вся. Одягнута легко, блузка розірвана… Каштанове волосся розметалось в усі боки і місцями обгоріло. Звідки вона тут взялась? І куди її подіти? А вдома Ліна сама! Чорт! 

Несу здобич додому. Покладу на диван, потім викличу пожежників. Споідваюсь, за цей час вона хоч мій будинок не спалить. Швидку їй треба? Чи ні? Дівчина кволо стогне у мене на руках. Від цього звуку по хребту мурахи прокочуються. Дивне відчуття. 

Але варто мені переступити поріг, як за спиною вже гудуть сирени. Значить, хтось з сусідів зреагував. Однією проблемою менше.

Я проходжу у вітальню. Кладу ношу на диван, як і планувалось.

Ліна дивиться на дівчину з подивом і настороженістю, на її маленькому личку відображається задумливість і нерозуміння, брівки повзуть вгору. А потім кидається з вереском:

—Мама! Ти знайшов її! Мама! 

Любі читачі, ласкаво прошу на сторінки мого нового роману! Ця історія, дуже ніжна і зворушлива, сповнена емоціями і карколомними подіями, не залишить вас байдужими.

Будь ласка, додавайте книгу в бібліотеку і не забудьте залишити зірочку, якщо початок сподобався. А якщо ви вперше завітали до мене, неодмінно підписуйтеся на авторську сторінку. Вже написано і ще в планах багато крутих книг на різні смаки)))

З любов'ю ваша Юліанна))))