Мама для маленької донечки

7

СЕРГІЙ, ЛАНА

Везу її до метро. Хоч сам уже давно мав би бути на автосервісі. Сашко, певно, чекає, поки я катаю незнайомку містом. Перехоплюю кермо зручніше й кидаю короткий погляд на пасажирку. Хоча й досі не знаю, чи справді їй потрібен підземний транспорт.

—Я висаджу вас біля зупинки. Вам підійде? — повертаю голову до неї.

Гарна. Світле волосся, сіро-блакитні очі. Повні губи приваблюють погляд. А ще взяти до уваги, що сам давно нікого не мав, то... якраз що треба. Затримую погляд на її обличчі трохи довше, ніж належить, і, здається, пропускаю відповідь. Гаразд, довезу до входу. Заодно прослідкую, чи зайде.

— Яка робота вам потрібна?

— Ніяка, — відповідає поспіхом. Хмурить брови й відвертається до вікна.

Ніяка то й ніяка...

— Скільки вам заплатили?

— Що? Ви при розумі, взагалі?!

Повертаю на неї погляд. Попереду якраз світлофор, а перед нами ще й затор. Повільно пригальмовую, переводжу очі з дороги на дівчину. Вдивляюся в її розгніване обличчя. Ніби не грає.

— Я при розумі. А ви? Ви ж розумієте, що вірити незнайомці після того, як вона влетіла в мій дім о сьомій ранку і майже заявила, що готова на будь-що заради грошей... Хм. Звучить не надто правдоподібно.

— Я переплутала адресу! Мені подруга дала одну адресу, а я записала іншу, і тепер замість того, щоб працювати перший день на мільйонера в центрі Києва, я залишилася навіть без прожиткового мінімуму!.. Ясно? — чорт, горло настільки стиснуло, що останнє слово ледь проштовхнулося крізь нього. Стискаю пальці на сумці, аби не зірватися. Якби автівка була не в третій лівій смузі, я б вийшла з його ніссана, хряпнувши дверима!

— Хм... Смішно виходить, як гадаєте? Спершу адреса не та, а там і знайоме дитя... — я навіть у риму заговорив, бляха...

Відкидаюся на спинку сидіння, але погляду від неї не відводжу. Та, здається, сльози незнайомки от-от потечуть її прекрасним обличчям і остаточно розмажуть залишки туші на повіках.

— Послухайте, я уже вибачилася і більше перепрошувати не збираюся. Можете висадити мене на першій зупинці громадського транспорту, а далі я сама. Мені не потрібні ніякі проблеми. Я не претендую на роль мами для вашої доньки. Максимум, що я очікувала сьогодні, це вакансія няні. — Я готова відгризти йому руку, видряпати очі і втекти сама. Але замість того просто дивлюся.

Він гарний: темно-каштанове волосся, рівний ніс і глибокі сірі очі. А ще у нього дуже владний погляд. Під таким ніяка психіка не витримає...

— Просто признайтесь уже нарешті. Скільки він вам обіцяв? А я дам удвічі більше. Згода?

— Мені не потрібні ваші гроші задарма! Я справді шукала роботу за адресою! Але замість вулиці Шевченка я написала Червона, бо в цю саму мить Мар'яна відповідала працівниці, в якій теці лежать документи! І ваше дитя тут ні до чого! Взагалі, краще б найняли дитині дійсно няню, толку було б більше, бо ті люди, яким ви довірили її життя, геть не справляються зі своїми обов'язками!

Я знаю, бляха! Але вона не хоче жодної з тих нянь, яких я наймав! Та це цій психованій знати не потрібно.

— Ви так дійсно вважаєте? — сарказм валить з мене, що газ із вихлопної труби, та стримати усе всередині не можу. Відстукую пальцями по керму, поки автомобілі попереду повзуть у заторі. Я усе ще підозрюю її. Можливо, й не варто, але... надто велика схожість із моєю малою, а Паладько міг зіграти саме на цьому.

На мить замовкаю, обдумуючи власні слова. А потім знову повертаю голову до неї.

— Тоді я пропоную вам вакансію мами. Аня ж назвала вас мамою? А заодно вакансія дружини — мені теж не завадить зварити суп, а після робочого дня і випрати шкарпетки. Оплата — пристойна. Гм? Вам же потрібна робота...

Вона завмирає. Навіть кліпає кілька разів, наче намагається переконатися, що не почула зайвого.

— Я вам не підходжу — чоловічі шкарпетки прати не вмію. Він у мене ходив без них.

Чорт... Здається, я ляпнула зайвого. Опускаю очі й нервово поправляю ремінець сумки на плечі. Тепер би точно на зупинку і додому, рани моральні зализувати...

Нарешті його авто змінює смугу й зупиняється. Хапаюся за дверну ручку, готова вискочити й ніколи більше не бачити ні його, ні його самовпевненої фізіономії. Та двері не відчиняються, а будь-які спроби натиснути кнопку нічого не дають.

— Дайте мені ваш номер.

—Навіщо?

— Спробую допомогти з роботою. — він щось шукає в нагрудній кишені, а діставши, кладе переді мною візитку. Я нічого не розумію: спершу підозри, потім допомога?

— Не варто, — кажу, ковтаючи клубок сліз з роздратуванням на таке життя. — Справлюся сама.

— Давай номер. Завтра можеш не приходити. Маю надію, що донька забуде про ваше існування.

—У вас сто п'ятниць на один день, — хмикаю. Але диктую номер не дивлячись більше у відповідь. Спостерігаю за перехожими, які і не підозрюють, що у них перед носом руйнуються чиїсь плани, ламаються долі й народжуються рішення, після яких уже нічого не буде так, як раніше.

— Я зателефоную. Тримайте телефон біля себе.

Умгу. Як завжди — початок "ми вам зателефонуємо", а  дзвінка й не варто чекати...

Тихий клац від дверей чується одразу, як скинула вхідний від нього. Більше не затримуюсь й на мить — штовхаю дверцята не чекаючи поки він вийде і відкриє їх для мене.

Лише збігши східцями вниз і пройшовши через турнікет, дозволяю сльозам нарешті пролитися...
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше