Мама для маленької донечки

5

СЕРГІЙ

— Тату, чому мама так швидко пішла? — питання, яке змушує повернутися до реальності.

Цей ранок із самого початку був дивнішим за всі інші — Аня допитувалась чому мама до неї не приходить, а я не міг сказати правду, от і ляпнув, що колись мама обов'язково повернеться.

Оце ж і співпадіння, бляха... Тепер замість того щоб сказати дитині правду, я ще більше збрехав. Дозволив вірити у величне повернення мами...

Повертаюся до доньки й беру її на руки. До мене тільки-но доходить, яку надію я дав малій.

Бовдур, бляха...

— Анечко... Ця тітонька не твоя мама. Твоя мама... вона інша. У неї теж світле волосся, такі самі губи, як у тебе. Але інша, донечко.

— Але ж ти казав, що це мама...

Моя малеча кривиться на очах, а її дрібне підборіддя починає тремтіти. І я не бачу іншого виходу, як відвезти її до батьків. 

Ставлю її на ніжки, обіймаю й шепочу, як сильно люблю, а тоді поспіхом одягаю в пуховичок. Сьогодні на вулиці холодно, найближчі три місяці пальто нам не знадобиться.

Поки мала плаче, я знову брешу. Усе брешу, сподіваючись, що моя дитина забуде про мої обіцянки так само швидко, як забувала раніше. Але зараз ще й запевняю, що наша мама дуже далеко і приїхати до нас просто не в змозі.

Накидаю на себе пальто, картаючи себе на чому світ стоїть, і підхоплюю доньку на руки. Від цих сліз у самого вилиці зводить від ненависті до жінки, яка її народила, а в малої вже майже істерика.

— Я не хочу іншу маму, тату, — шепоче, схлипуючи мені у вухо, коли несу її до авто. — Я хочу цю! Вона добра. І розмовляла зі мною не так, як у садочку Ярина Степанівна. І навіть нічого не забороняла...

Нічого не забороняла... Прекрасна характеристика невідомої, яка щойно хапалася за двері й пропонувала себе як гувернантку.

Гладжу малу по спинці, аж поки вона не заспокоюється. А потім саджаю в крісло на задньому сидінні й пристібаю.

— Зачекай-но. Де ти її бачила? — беруся до допиту.

Малі оченята перестають лити сльози лише на мить, а сама донька злякано дивиться на мене.

— А ти не будеш сваритися?

— Не буду.

Я ніколи на неї не сварився, жодного разу не кричав. Звідки такий страх у маленьких очах, не розумію.

Кілька секунд донька вивчає мою сувору реакцію, та зрештою береться розповідати свою історію. Трохи невміло, перестрибуючи з одного на інше, але я розумію: знову втекла з групи під час прогулянки...

Угукаю їй, поки сам сідаю за кермо, щоб вона знала, що я її чую. Вирулюю з парковки й виїжджаю із ЖК на дорогу. Погляд мимохіть зачіпається за жіночу постать у білому пуховику, що стоїть біля зупинки громадського транспорту. Дивні жарти життя, та моя мала й справді трохи схожа на цю жінку. І поки світлофор горить червоним, розглядаю незнайомку в дзеркало заднього виду. Здається, чи вона теж плаче?

— Тату, я згадала як її звати — Лана!

— Що? — Я навіть озираюся на малу, усвідомлюючи, що щойно почув.

— Лана? — перепитую. 

— Так! Лана! Вона сама про це казала! — гучний сміх Ані прорізає важку нервову тишу в салоні.

Світлофор якраз дає зелене світло. Тисну на газ. До мізків тільки зараз доходить сенс розповіді Ані. Схоже, я дійсно маю дякувати цій невідомій, а не підозрювати її.

Чорт, що на мене найшло — хрін його знає.

— То ти кажеш, що вона плакала, а ти вирішила її розрадити... — Звертаю авто до бордюру. Вмикаю аварійку й повертаю погляд до доньки.

Учора Аня цілий вечір розповідала про дівчину, яка плакала, а я слухав одним вухом і уявляв дівчинку, яка ділилася з нею своїм чаєм. А сьогодні змусив дорослу особу практично зіграти роль мами... Тепер вона стоїть на морозі й витирає сльози. Чорт.

Здається, я знаю, що мені робити в цій ситуації.

— Якщо це та сама Лана, яка пригостила тебе чаєм і врятувала від динозаврів, тоді давай ми її підвеземо. Але ти більше не називатимеш її мамою. Добре?

— Правда!? — Радість. Та емоція, яка дає крила не лише їй, а й мені. Але Паладько все одно не варто викидати з уваги.

— Правда.

Відчиняю двері, мимоволі кинувши погляд на телефон на панелі. «Сашко». Скидаю виклик — потім зателефоную.

— Лано! — гукаю, махнувши рукою. Жінка на мить завмирає, витирає справді мокрі щоки й несміливо йде до авто. — Сідайте. Підвезу до метро.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше