СЕРГІЙ
— Тату, чому мама так швидко пішла? — питання, яке змушує повернутися до реальності.
Цей ранок із самого початку був дивнішим за всі інші — Аня допитувалась чому мама до неї не приходить, а я не міг сказати правду, от і ляпнув, що колись мама обов'язково повернеться.
Оце ж і співпадіння, бляха... Тепер замість того щоб сказати дитині правду, я ще більше збрехав. Дозволив вірити у величне повернення мами...
Повертаюся до доньки й беру її на руки. До мене тільки-но доходить, яку надію я дав малій.
Бовдур, бляха...
— Анечко... Ця тітонька не твоя мама. Твоя мама... вона інша. У неї теж світле волосся, такі самі губи, як у тебе. Але інша, донечко.
— Але ж ти казав, що це мама...
Моя малеча кривиться на очах, а її дрібне підборіддя починає тремтіти. І я не бачу іншого виходу, як відвезти її до батьків.
Ставлю її на ніжки, обіймаю й шепочу, як сильно люблю, а тоді поспіхом одягаю в пуховичок. Сьогодні на вулиці холодно, найближчі три місяці пальто нам не знадобиться.
Поки мала плаче, я знову брешу. Усе брешу, сподіваючись, що моя дитина забуде про мої обіцянки так само швидко, як забувала раніше. Але зараз ще й запевняю, що наша мама дуже далеко і приїхати до нас просто не в змозі.
Накидаю на себе пальто, картаючи себе на чому світ стоїть, і підхоплюю доньку на руки. Від цих сліз у самого вилиці зводить від ненависті до жінки, яка її народила, а в малої вже майже істерика.
— Я не хочу іншу маму, тату, — шепоче, схлипуючи мені у вухо, коли несу її до авто. — Я хочу цю! Вона добра. І розмовляла зі мною не так, як у садочку Ярина Степанівна. І навіть нічого не забороняла...
Нічого не забороняла... Прекрасна характеристика невідомої, яка щойно хапалася за двері й пропонувала себе як гувернантку.
Гладжу малу по спинці, аж поки вона не заспокоюється. А потім саджаю в крісло на задньому сидінні й пристібаю.
— Зачекай-но. Де ти її бачила? — беруся до допиту.
Малі оченята перестають лити сльози лише на мить, а сама донька злякано дивиться на мене.
— А ти не будеш сваритися?
— Не буду.
Я ніколи на неї не сварився, жодного разу не кричав. Звідки такий страх у маленьких очах, не розумію.
Кілька секунд донька вивчає мою сувору реакцію, та зрештою береться розповідати свою історію. Трохи невміло, перестрибуючи з одного на інше, але я розумію: знову втекла з групи під час прогулянки...
Угукаю їй, поки сам сідаю за кермо, щоб вона знала, що я її чую. Вирулюю з парковки й виїжджаю із ЖК на дорогу. Погляд мимохіть зачіпається за жіночу постать у білому пуховику, що стоїть біля зупинки громадського транспорту. Дивні жарти життя, та моя мала й справді трохи схожа на цю жінку. І поки світлофор горить червоним, розглядаю незнайомку в дзеркало заднього виду. Здається, чи вона теж плаче?
— Тату, я згадала як її звати — Лана!
— Що? — Я навіть озираюся на малу, усвідомлюючи, що щойно почув.
— Лана? — перепитую.
— Так! Лана! Вона сама про це казала! — гучний сміх Ані прорізає важку нервову тишу в салоні.
Світлофор якраз дає зелене світло. Тисну на газ. До мізків тільки зараз доходить сенс розповіді Ані. Схоже, я дійсно маю дякувати цій невідомій, а не підозрювати її.
Чорт, що на мене найшло — хрін його знає.
— То ти кажеш, що вона плакала, а ти вирішила її розрадити... — Звертаю авто до бордюру. Вмикаю аварійку й повертаю погляд до доньки.
Учора Аня цілий вечір розповідала про дівчину, яка плакала, а я слухав одним вухом і уявляв дівчинку, яка ділилася з нею своїм чаєм. А сьогодні змусив дорослу особу практично зіграти роль мами... Тепер вона стоїть на морозі й витирає сльози. Чорт.
Здається, я знаю, що мені робити в цій ситуації.
— Якщо це та сама Лана, яка пригостила тебе чаєм і врятувала від динозаврів, тоді давай ми її підвеземо. Але ти більше не називатимеш її мамою. Добре?
— Правда!? — Радість. Та емоція, яка дає крила не лише їй, а й мені. Але Паладько все одно не варто викидати з уваги.
— Правда.
Відчиняю двері, мимоволі кинувши погляд на телефон на панелі. «Сашко». Скидаю виклик — потім зателефоную.
— Лано! — гукаю, махнувши рукою. Жінка на мить завмирає, витирає справді мокрі щоки й несміливо йде до авто. — Сідайте. Підвезу до метро.