Глава 22

ВІТА

Минув тиждень. Цілих сім днів безкінечних пошуків, розісланих резюме, нервового очікування, і в результаті — нічого. Абсолютно нічого.

Сиджу на кухні з чашкою вже холодної кави й втуплено дивлюся в екран ноутбука. Чергове повідомлення на імейл: «На жаль, ви нам не підходите. Замало компетентності...», — висвічується на моніторі, що викликає лише гірку посмішку. Навіть не злість. Я втомилася, в душі порожнеча. Розчарування огортає цілком. Це безвихідь, з якої я повинна знайти вихід.

Спочатку я ще вірила, що це просто невдалий період. Що завтра буде краще. І так щодня. Що ось-ось мені подзвонять, запросять на співбесіду, і все налагодиться. Але після п’ятого, десятого, п’ятнадцятого такої відмови стало зрозуміло — проблема не у вакансіях, чи компаніях. Проблема в мені. А точніше — в записі про звільнення у трудовій книжці. Напевно, Вишневський мав рацію, коли говорив, що знайти мені роботу після такого запису буде ой як нелегко.

У моїй трудовій вказане систематичне порушення трудової дисципліни. І цього виявилося достатньо, щоб двері почали зачинятися перед носом.

Зітхаю і закриваю ноутбук. В голові крутиться одна й та сама думка, яку я вперто відганяю від себе весь цей тиждень. Це точно Вишневський постарався. Йому моє звільнення вигідне. Бо, якщо чесно, я не знаю, хто б іще міг бути зацікавлений у цьому.

Стискаю жовна і заплющую очі. Мені це все не подобається. Мені не подобається залежати від Вишневського. Не подобається навіть сама думка, що я можу опинитися в його домі не як гість, а як нянька для його доньки.

Але ще більше мені не подобається перспектива залишитися без грошей. Бо тоді точно доведеться йти працювати офіціанткою.

— Дідько! — тихо видихаю, обхоплюючи обличчя руками.

Гордість — це добре. Але за квартиру, їжу і життя в цілому вона не заплатить. А я не хочу жити у злиднях. Чи іще гірше — телефонувати мамі в Італію, і просити у неї кошти. Ні, цього не буде. Я впораюся сама.

Я ще кілька хвилин сиджу нерухомо, ніби даю собі шанс добре подумати. Тягнуся до телефону. Тримаю його в руках. Вагаюся. Нервую. Як же не хочеться робити цей телефонний дзвінок, але виходу немає. Розблоковую номер Вишневського і набираю його.

Гудки здаються надто гучними в тиші квартири. Серце чомусь починає битися швидше.

— Алло!

Його голос звучить спокійно. Наче він і не здивований та чекав, доки я подзвоню. Я на мить гублюся, але швидко беру себе в руки.

— Доброго дня, Романе Павловичу! Це Віта.

— Я впізнав, — у голосі з’являється легка усмішка. — Радий чути. Сподіваюся, ви до мене з втішними новинами? Невже ви таки прийняли рішення на мою користь? Чи, може, маєте нові звинувачення?

Стискаю телефон в руках.

— Я телефоную на рахунок вашої пропозиції... Хочу обговорити вашу пропозицію... — замовкаю і несміло додаю: — Звісно, якщо вона ще актуальна.

Кілька секунд тиші, змушують мене шалено нервувати.

— Актуальна, Віто Андріївно, — коротко відповідає він. — Приїжджайте завтра. Скажімо, на одинадцяту. Проведемо співбесіду.

На співбесіду?! Це слово ріже слух. А його впевненість змушує мене ще більше нервувати.

— Добре, — відповідаю рівно, погоджуючись. Бо виходу немає. — Я буду, — обіцяю, а ще страшенно гублюся. Не знаю, що сказати і як себе взагалі поводити.

— Я чекатиму, Віто, — надто впевнено кидає Вишневський і додає: — До зустрічі! — і кладе слухавку.

Я ще кілька секунд дивлюся на телефон, ніби очікую, що він знову задзвонить. Але ні. Він мовчить.

Ну що ж… Міркую про себе. Назад дороги вже немає. Нервова напруга посилюється. Підіймаюся і броджу кухнею. А чи не зробила я дурницю, погодившись? Чи не зарано здалася? Може, не варто було поспішати? Видихаю і підходжу до вікна.

Дідько! Юрко знову чатує мене під під’їздом. От чого він там стовбичить? Чого чекає? Я не пробачу його підлості ніколи. Я весь тиждень від нього ховаюся. У двір вийти не можу, бо він чатує. Користуюся послугами кур’єрів, що солідно відбилося на моєму скромному бюджеті.

Мені сьогодні теж потрібно в магазин. Але я таки дочекаюся, доки він поїде. На щастя, магазини працюють цілодобово.

А от завтра... Завтра мені доведеться поїхати до Вишневського, і зараз головним завданням є налаштуватися психологічно до цієї співбесіди.