Глава 21

ВІТА

Зустрічаюся поглядом з чоловіком і не знаю, як маю вчинити правильно. Якщо він уже тут, то розмови точно не уникнути. Серце починає калатати від хвилювання, і я роблю несміливий перший крок, підіймаючись сходами. Не знаю, як реагувати на його присутність. І вже дуже не хочеться мені, аби сусіди знову стали свідками мого особистого життя.

— Доброго вечора, Віто Андріївно! Де ж ви були так довго? Ви вдень звинувачували мене у тому, що через мене вас звільнили з роботи... Але, схоже, ви з неї тільки повертаєтеся. Чи, може, не так?

Зупиняюся за три сходинки до сходової клітки, де знаходиться моя квартира, і невдоволено питаю.

— Романе Павловичу, то ви вирішили тепер мені віддячити та прийшли зіпсувати вечір.

— Навіть наміру не мав, Віто! Але поговорити варто.

Видихаю і, піднявшись, відмикаю двері до свого помешкання. Руки тремтять, та я, насилу впоравшись із замком, оглядаюся на чоловіка.

— Проходьте.

Запрошую його в помешкання, але сама страшенно нервую. Бо щось його візит зовсім не подобається мені. Та при усім вдаю впевненість. Знявши взуття, йду у свою скромну вітальню, де і чекаю чоловіка. Коли він заходить, я дещо спантеличена, адже він зняв взуття. Мій погляд прикипає до його білесеньких шкарпеток. Краще б він не знімав свої кросівки, а то точно забруднить. Я ж підлогу до скрипу не вимила. Боюся, аби потім соромно не було.

— Я слухаю вас, Романе Павловичу. Але покваптеся з вашою розмовою. Вже пізно, і я втомилася...

— Гаразд, Віто! — кидає він, наближаючись. Зупиняється надто близько і, пильно заглянувши мені в очі, питає. — Де ви були, якщо не таємниця?

— Гуляла, — заклавши руки на грудях, відмахуюся.

— Так допізна?! — з недовірою перепитує він.

— Так допізна, — переконливо кидаю і додаю. — Мені ж завтра на роботу не потрібно. Можу спати скільки завгодно. Я ж тепер безробітна. — зволожую вуста і нервово додаю. — Тільки не потрібно зараз казати, що ви не маєте жодного відношення до мого звільнення...

— Віто, але це справді так. — запевняє Вишневський. — Ваші звинувачення безпідставні.

— Авжеж. — фиркаю. — Але є один момент: окрім вас, в моєму звільненні не зацікавлений ніхто.

Чоловік хмикає і крокує невеликою кімнатою, а тоді, оглянувшись, питає.

— Віто, краще скажіть, що вам сказали при звільненні?

— Що я звільнена за статтею. — переконую словами свого генерального.

— За якою саме? — допитується мій нічний гість.

Розгублено кліпаю і знизую плечима.

— Не знаю. Я не питала. Мене буквально виставили без жодних пояснень.

Вишневський знову хмикає і знову наближається до мене.

— Віто, це справді виглядає як підстава. Адже вам мали надати, як мінімум, хоч якісь пояснення. Якщо хочете, я все з’ясую...

— Не потрібно. — різко перебиваю його. Я не вірю цьому чоловікові, тому не хочу, аби він доводив мені протилежне.

Повисає напружена пауза, яку першим порушує Роман Павлович.

— Тоді, що ви плануєте робити?

— Нічого. — кидаю, аби подратувати чоловіка. — Тиждень відпочину, а тоді почну шукати роботу.

Повисає хвилинна тиша, яку порушує Вишневський.

— Віто Андріївно, не хочу вас лякати, але якщо вас звільнили за статтею, то шансів знайти хоч якусь престижну роботу мало. І ще неабияке значення має стаття, за якою вас звільнено.

— Я знаю. Але хочу спробувати. — стою на своєму.

— Маєте повне право. Але, якщо що, не забувайте, я чекаю вас. І обіцяю, що няня — це тимчасова вакансія. Зрештою, працюючи нянею в мене, у вас буде можливість навчатися. Тож, перш ніж категорично відмовлятися, добре подумайте.

— Я подумаю. — дратуюся. Адже я переконана, що він це постарався, аби мене звільнили. Але, на жаль, довести це не можу поки ніяк. Нервово ковтаю і таки ставлю запитання, яке, напевно, ставити не повинна була. — Як Евелінка почувається?

— Наче добре, але вона точно сумує за вами. — видихає красень і після паузи додає. — Донька могла б висловлювати свої емоції на папері, але до інциденту, який трапився, вона не встигла вивчити всі букви. Тому, на жаль, зараз маємо те, що маємо.

Пильно дивлюся на чоловіка і висловлюю те, що здається логічним.

— Так букви можна продовжити вчити...

— Можна, Віто Андріївно, і цим мала займатися наша горе-няня, але вона тупо користувалася тим, що дитина не говорить, і робила, що хотіла. — він видихає. — Я вже шукав репетитора, але займатися з дитиною, яка не говорить, ніхто не хоче. Зрештою, якщо донька не почне розмовляти, доки почнеться школа, нам світить спецзаклад.

Я стискаю жовна. Мені шкода малу. І я усвідомлюю, що Вишневський мені це розповідає точно не для того, аби викликати жалість. Це більше схоже на крик душі. Я не маю що сказати і як підтримати чоловіка, не знаю.

Знову між нами царює тиша, яку мені не хочеться порушувати. Адже ситуація, в якій опинився батько Евелінки, жахлива. Ще можна було б зрозуміти, якби дитина не розмовляла з народження, а так...

— Гаразд, Віто Андріївно. Вже справді пізно. Я піду, а ви подумайте та розблокуйте мій номер телефону. Я нічого поганого вам не зробив і навіть наміру не мав. — він на мить зиркає в мої очі і додає. — Не проводжайте. На добраніч!

Вишневський йде, а я пильно дивлюся йому услід і ледь чутно рівними губами кидаю.

— На добраніч!

Чую, як тихо зачиняються двері, і я, обернувшись, йду до вікна. Дивлюся на нічне місто і намагаюся ні про що не думати. Все обміркую зрання.