Глава 20

ВІТА

Сівши в таксі, я розревілася. Схоже, в моєму житті почалася чорна смуга. Неприємності звалюються на мене наче з мішка. І де це я так нагрішила, що мені таке щастя привалило?

Приїхавши під під’їзд, одягаю чорні окуляри, аби ніхто не бачив моїх сліз. Забираю скромні, офісні пожитки з машини та йду до під’їзду.

— Дитино, що в тебе сталося? — раптом цікавиться баба Василина, що, спершись на паличку, сидить на лавочці одна.

Вона у цьому під’їзді найдобріша. Не любить пересуди. Тому й завжди одна. Жінка живе на першому поверсі і рідко виходить на вулицю, ноги її сильно болять.

— Та все добре, Василино Миронівно.

— Ходи но сюди, дитино. Я ж бачу, що не добре все.

— Василино Миронівно, я лише віднесу речі до себе та повернуся.

— Я чекатиму, — кидає навздогін вона.

Віднісши речі в квартиру, повертаюся, але бабуся вже чекає мене біля дверей свого помешкання.

— Ходімо до мене, Віто, — запрошує мене до себе. — Не потрібно, аби всі сороки чули про, що говорити будемо.

Зітхаю та йду з бабусею. У неї в квартирі чисто, охайно, пахне свіжістю. Що аж мені соромно стало. Я вічно в бігах, не встигаю прибрати інколи по-людськи.

Василина Миронівна пригощає мене чаєм, не розпитує ні про що, напевно, трохи в курсі подій, що відбулися в моєму житті. Вона лише заспокоює мене та каже, що, що в житті не робиться, те робиться на краще. Бо інколи такі тотальні неприємності трапляються перед великими змінами.

Я ж уже до нічого не готова. Бо все закотилося гірше нікуди. Поспілкувавшись трохи з Василиною Миронівною, йду додому. Розбираю свої скромні пожитки, привезені з роботи. І беруся прибирати квартиру.

Вже майже закінчила, втомлена та виснажена, з останніх сил прибираю прихожу і наштовхуюся на візитку Вишневського. Всередині мене все перевернулося. Це сто відсотків через нього я залишилася без роботи. Йду по телефон і одразу набираю номер.

Доки йдуть гудки, я вся тремчу, я дуже зла на цього чоловіка.

— Алло!

Так несподівано звучить у телефоні його голос. Я здригаюся. Спантеличено кліпаю і вітаюся.

— Здрастуйте, Романе Павловичу!

— Радий чути, Віто!

— А я яка рада, — шиплю з іронією. — Навіть передати вам не можу. Я телефоную подякувати вам. Бо завдяки вам, мене сьогодні звільнили з роботи за статтею. Але це нічого не міняє. Я все одно не погоджуся на вашу пропозицію.

— Віто, ви про, що?!

Перепитує чоловік, наче справді не розуміє, про що я.

— Романе Павловичу, зовсім не солідно з вашого боку, ще й після всього прикидатися, наче ви не в курсі. Вам не личить блюзнірство.

— Я не в курсі, Віто...

Але ані вірити в це не хочу, ані слухати його виправдання наміру не маю. Тому кидаю слухавку.

— Нахабний брехун. Ще й вдає із себе святу невинність, — бумкаю вголос. — Не в курсі він. Так я тобі й повірила.

Лютую, обурююся і знову беруся до прибирання. Від роботи відриває телефон. Погляд стрибає на екран, на якому світиться номер Вишневського. Скидаю дзвінок і блокую номер. Знову беруся завершувати прибирання.

Перекусила яблуком, прийняла душ і, одягнувшись, вирішую прогулятися вечірнім містом. Аби трохи зняти нервову напругу і розвіятися. Мені роботу потрібно шукати, але спершу я мушу трохи заспокоїтися.

Виходжу з під’їзду і завмираю, бо навпроти вхідних дверей, спершись на свій мотоцикл, стоїть Юрко. Мені хочеться втекти назад у під’їзд. Але вже пізно, він побачив мене. Набираю повні легені повітря та вирішую діяти так, наче я його не знаю. Але вдавати байдужість не так легко, бо серце рветься на шматки.

Та все ж йду, наче його не бачила.

— Віто, зачекай! — кличе мене він.

Та я навіть не думаю зупинятися. Чую, що він наздоганяє мене. Тому не придумую нічого кращого, як дійти до таксі, яке щойно привезло мега круту блогерку із сусіднього під’їзду. Мені пощастило, водій виявився вільним, і я, не роздумуючи, впала на заднє сидіння машини, зачинивши дверцята перед самісіньким носом Юрка. Я щаслива, що мені вдалося втекти від нього.

Прошу водія відвезти мене до найближчого парку. Хочу просто прогулятися перед сном, а ще не хочу нікого бачити. Мені потрібно все обдумати.

Купивши собі лате, я довго стояла, дивлячись на фонтан. Може, це дивно, але дивні піруети водяних струменів заспокоюють. На них можна дивитися вічність.

Допивши лате, просто бреду парком. Мені навіть не цікаво, навіщо приходив колишній, після його вчорашніх зізнань Нелі, я його бачити більше не хочу. Хай тепер за Нелею бігає. Образа клекоче у грудях. Я ображена на них двох. І виправдання Юрка таке собі. Якби він не хотів бути з моєю найкращою подругою, його б ніхто не змусив. Тут мови про виправдання не може бути. Він залишився з Нелею тому, що хотів цього. І оті всі бла-бла-бла це ні про що. Людину не можна змусити, якщо вона чогось не хоче і, навпаки, не можна зупинити, якщо вона чогось надто сильно бажає.

У схожих роздумах я побрела додому. Щиро сподіваюся, що Юрко вже поїхав і чатувати мене не буде. Увійшовши у двір, ще здалеку бачу, що під під’їздом тихо та спокійно. На душі легше стало, поспіхом подалася додому.

Вдоволена собою, піднялася на свій поверх і на сходовій клітці зупинилася, прикована до місця, адже біля моїх дверей чатує Вишневський. Його я побачити тут аж ніяк не очікувала. І, якщо чесно, його присутність дещо шокувала мене.

Нервово ковтаю. Не знаю, як маю діяти, бо втікати не вихід, та й здіймати галас у під’їзді посеред ночі не варіант.