Глава 19

ВІТА

Проплакавши ледь не з годину, я таки заснула. Прокинулася уже зрання і то пізно. Не хотілося нічого. Тому зробила собі каву, зліпила бутерброд і так поснідала. Почуваюся геть розбитою. Тому стараюся ні про, що не думати, йду залипати у ноутбуці. Може, подивлюся якесь кіно, аби не вантажити себе дурними питаннями, спогадами та риданням. Юрко свій вибір зробив. Отже, я йому не конче потрібна була. Але себе все одно шкода.

Дивлячись кіно, я навіть не звелася, як заснула. Прокинулася я вже по обіді. Самопочуття трохи краще, тому йду готувати собі пізній обід. Доки готувала собі грибний суп, мої думки крутилися навколо Евелінки, Вишневського та їхньої няньки. Хоч вже пройшла більше ніж доба, ця історія ніяк не йде з моєї голови. Бо, як не крути, ці події солідно змінили моє життя.

Думки знову повертаються до моєї драми. Не розумію вчинку Нелі. Вона навмисно спокусила Юрка, аби довести мені, що я негідна Юрка. Чи, може, вона має до нього почуття? Хоча я в останньому дуже сумніваюся. Неля любить розкіш, старших дядьків з товстими гаманцями. Тож Юрко для неї не більше ніж розвага та інструмент самоствердження. Але переможців не судять.

Пообідавши, влаштовую собі релакс у ванній. Після якого дивлюся кіно, а потім готую вечерю. Раптом тишу порушує дверний дзвінок. Я ледь не підстрибнула від несподіванки. Вилаявшись, іду до дверей. І, що я бачу у дверному вічку? Там стоїть Юрко. Давно не було. Я ж навіть не вагаючись, розвернувшись, повертаюся на кухню. Схоже, мій колишній вирішив мені нерви попсувати на вечір. Він дещо прорахувався. Я на це не поведуся.

Юрко теж не здається. Дзвонить у двері, а я не реагую. Готую собі вечерю. Раптом чую голоси за дверима, і моя цікавість жене мене до них.

Заглядаю у вічко, і я дещо приголомшена. Біля дверей, окрім Юрка, стоїть ще й Неля. Вони сперечаються. І з усього я розумію, що Неля влаштувала моєму колишньому сцену ревнощів і, образившись, пішла. Юрко ж кинувся її наздоганяти.

Їхні розбірки я вже мала можливість спостерігати з краю свого балкона. І я шокована. Юрко перепрошує Нелю на колінах, клянеться в коханні. Доводить, що до мене приїжджав по якусь флешку, якої я, звісно, ніколи в нього не бачила.

Я трохи постояла, і мені набридло. Повернулася на кухню і розревілася. Адже мені він так ніколи в коханні не зізнавався. Отже, йому просто було добре зі мною і не більше. Безкоштовний обслуговуючий персонал. Принеси, подай. Напевно, що не стається, то стається на краще. Я це розумію, але все одно чомусь надто сильно болить.

Вечеряла я кавою та невтішними думками. Заснула пізно, а зрання, прокинувшись, привела себе до ладу і помчала на роботу. До обіду якось протрималася. Вже збиралася йти з дівчатами обідати, як до мене прийшла секретарка нашого генерального.

— Віт. — вона пильно зиркає на мене. — Там тебе цей... Коротше. Наш шеф хоче тебе бачити.

Я одразу вся напружуюся, дивлячись на білявку з довгим хвостом, одягнену в діловий костюм з екошкіри.

— Щось трапилося? — питаю, адже знаю, Сірко нікого просто так до себе не кличе.

Поліна оглядається й, знизавши плечима, кидає:

— Хтось на тебе нажалівся. Думай, кому дорогу перейшла.

— Та нікому наче, — спантеличено кліпаю, йдучи за нею.

— Ні, Віто, добре думай. Ти комусь не вгодила. Бо твоє звільнення вирішується на надто високому рівні.

— Звільнення? — ошелешено перепитую.

— Так, звільнення, Віто, — запевняє, не обертаючись, Поліна.

Мене спочатку кинуло в піт від почутого, а потім в холод. Тремтіння охоплює тіло. Мені хочеться, аби це був жарт секретарки генерального. Але відчуваю, що це лише мої бажання.

Вже за хвилину опиняюся в кабінеті Сірка. Вітаюся й питаю:

— Євгене Семеновичу, кликали?

— Так, Віто Андріївно, присідайте, — холодно відказує шеф і вказує рукою на крісло.

Виконую його вказівку і несміло підіймаю погляд на нього.

— Віто Андріївно, я не ходитиму довкола, а скажу, як є. Ви у нас більше не працюєте і звільнені за статтею.

В мене перехоплює подих. Мало того, що я звільнена, то ще й за статтею.

— За, що? — саме злітає з вуст. — Може, поясните хоч щось?

— Я не зобов’язаний, — відмахується Сірко і наказує: — А тепер залиште, будь ласка, мій кабінет, та офіс за одно.

— Ви не може... — обурююся, піднявшись.

— Перепрошую, Віто Андріївно, це ви не можете мені вказувати. Тому вийдіть, будь ласка.

Стискаю жовна і просто йду. Стараюся стримати сльози, коли збираю свої речі і в голові перебираю, хто б міг так жорстоко підставити. Мене не лише поперли з роботи, а ще й подбали, аби я в майбутньому не змогла отримати престижну вакансію. Кліпаю, і лише тепер до мене доходить. Таку підлість міг зробити лише Вишневський. Йому потрібна нянька для малої, а я, по суті, відмовилася від його пропозиції. Тому тепер навіть сумніву не маю — це його рук справа.

Зібравши все, йду, не прощаючись. Я сердита на цілий світ. Бо, насправді, мене міг підставити хто завгодно. Не можу тепер нікому довіряти. Викликавши таксі, їду додому. Ото сусіди знову матимуть, що обговорювати. Вони ж іще після попередніх подій не відійшли.

Та це мене не дуже хвилює. Тепер у мене справді проблема, бо мені потрібно шукати роботу. А куди я після такого звільнення можу піти, хіба, що в якийсь бар чи кафе, офіціанткою. І тепер сумніву не маю, що мене підставив саме Вишневський. Бо він, як ніхто інший, був зацікавлений у моєму звільненні.