Глава 18

ВІТА

Опинившись на вулиці, вдихаю на повні груди прохолодне нічне повітря та здригаюся. Чомусь трохи прохолодно, чи може то у будинку занадто тепло було... Раптом зі мною рівняється Вишневський і просить:

— Віто, ходімо до машини.

Мовчки йду за ним. Він допомагає мені сісти на переднє сидіння пасажира, а вже за мить сам сідає за кермо. Мене дивує, що він сам везе мене. Адже міг просто відправити машину з водієм. Але мовчу, як каже моя сусідка: в багатих свої примхи. То що я можу сказати? Везуть, то сиджу та просто мовчу.

Машина рушає з місця, і чоловік раптом порушує тишу.

— Віто, які у вас плани на завтра?

Набираю повні легені повітря і, видихнувши його, тихо кидаю:

— Я вже боюся планувати. Досить, що я вже сьогодні напланувала.

— Віто, ви вибачте. Але й постарайтеся зрозуміти мене. Після вчора мені важко довіряти людям. Адже я довіряю найцінніше та найдорожче, що у мене є.

— Все добре, Романе Павловичу, — тихо кидаю на його слова.

Частково розумію чоловіка, бо якби так з моєю дитиною вчинили, то точно був би самосуд. І точно ніяких няньок після цього б не було. Але мене цікавить іще одна деталь, і про неї не можу не запитати.

— Романе Павловичу, це, звісно, не моя справа, але де мати Евелінки? Вона мала б бути поруч... Бо мама — це та, хто найбільше потрібен дитині, та й та, котра буде найбільше любити...

— Не у нашому випадку, Віто, — видихає чоловік. — З матір’ю доньки ми розлучилися понад рік тому, і за цей час вона жодного разу так і не прийшла до нас. У неї своє життя без нас.

У голосі чоловіка звучить злість, коли він говорить про колишню дружину. Зрештою, і мені байдужість його колишньої зрозуміти складно. Хіба, може, Вишневський відсудив дитину у неї. Але про це вже не зважуюся запитати. Воно мені не потрібно.

Повисає незручна мовчанка, але я її порушувати не хочу. Краще помовчу. Додому не так далеко. Але тишу в машині порушує чоловік.

— Віто, я залишу вам свою візитку про всяк випадок. Ви можете телефонувати мені з будь-яких питань. Буду радий вам допомогти.

Лиш зітхаю. Що ж, відмовлятися точно не буду. Зрештою, наявність візитки зовсім не означає, що мені потрібно телефонувати цьому чоловікові.

Видихаю, коли в’їжджаємо у мій двір. Вишневський зупиняє машину під моїм під’їздом та кладе на панель візитку.

— Віто, телефонуйте, не соромтеся... З будь-яких питань та в будь-який час доби. Для вас я завжди на зв’язку.

— Спасибі! — тихо кидаю і, взявши візитку, додаю: — Окрема подяка за те, що привезли мене додому.

Поспіхом виходжу з машини та хочу піти, але чоловік теж покидає салон авто і просить мене:

— Віто, не поспішайте. Я проведу вас.

Зупиняюся. Ну це вже перебір. Не хочу, аби сусіди знову зглядалися.

— Дякую, Романе Павловичу. Я сама, — холодно відмовляюся.

Але чоловік наче не чує, наближається до мене. І через це я шалено дратуюся.

— Віто, пробачте, ваш молодий чоловік видався мені якимось дивним, тому я не можу почуватися спокійно, — зупинившись в міліметрі, заявляє Вишневський. Пильно при нічному світлі лампи дивиться мені в очі і додає: — Я буду спокійним, лише коли проведу вас до дверей вашого помешкання.

Примружуюся, не знаю, чи справді він хвилюється, чи це підкат такий, але сперечатися не збираюся.

— Гаразд, ходімо.

Обернувшись, йду до під’їзду. Чую, як чоловік іде позаду, і від цього шалено нервуюся.

Підіймаємося на мій поверх пішки, і я, зупинившись біля дверей своєї квартири, пильно зиркаю на свого провідника.

— Спасибі, Романе Павловичу. Тепер можете не хвилюватися, зі мною точно нічого уже не трапиться.

Він ледь всміхається і тихо додає:

— Віто, я на вихідні зателефоную вам. А може, посеред тижня. Я дуже вас прошу, подумайте над моєю пропозицією. Відмовитися ви зможете завжди.

— Добре. Я подумаю, — кидаю, аби він відстав, та додаю: — На добраніч!

Відмикаю свою квартиру та йду у помешкання. Зачиняю двері і відчуваю, як тремор поволі відпускає тіло. Чомусь я занадто розхвилювалася поруч з цим чоловіком. Не вмикаючи світла, йду на кухню. Зупиняюся біля вікна, бо саме воно виходить у бік виходу з під’їзду. З шаленим стукотом свого серця чекаю, доки з під’їзду вийде Вишневський.

Від вікна я відійшла лише тоді, коли машина чоловіка покинула мій двір. Трохи заспокоївшись, вмикаю світло та роблю ревізію холодильника. На ходу пригощаючись мінісосискою, яку закусила помідором. Все, несподіваний голод втамовано, тепер можна йти в душ.

Кілька хвилин у гарячій воді, і тіло розслабляється цілком. Тепер хочеться спати.

Загорнувшись у халат та взувши теплі капці, плентаюся у вітальню, де залишила телефон, сумочку та візитку Вишневського. Беру телефон, і лише тепер погляд стрибає на журнальний столик.

Тут лежить аркуш А4. Напружившись, підходжу ближче та беру його в руки. Погляд біжить по рядках.

«Віто!

Я піду. Я знаю, що ти повірила своїй фальшивій подрузі. Але хочу сказати: вона давно на тебе злобу тримає. І тому спокусила вчора вночі мене. Але якби ти була поруч, то цього б не трапилося. Але ж тобі не до мене. Ти ж рятуєш світ. Тобі ж до мене ніколи. Ти сама у всьому винна, а ще звинувачуєш мене.

Я тут не винен. Подруг потрібно кращих обирати. І час проводити з чоловіком. А я перед тобою ні в чому не винен. Неля спокусила мене, а я не встояв. Зрештою, що там казати, я такої білизни на тобі ніколи не бачив...»

Видихаю та рву аркуш на шматки. Бо там лише виправдання та докір у мою сторону. Якою я повинна бути. Та все в цьому роді. Може, там і доля правди, і до цих порад варто прислухатися. Але я хочу бути собою, а не стелитися перед кимось та бути такою, якою хочуть мене бачити інші.

Сльози стоять в очах. Кидаю порваний аркуш на стіл та йду у маленьку спальню. Не хочу більше йти в ту кімнату, де ми були з Юрком. Бо, бач, я ще й винна. Авжеж! Мені не потрібен мужик, якого я триматиму мов собаку на ланцюгу, а він буде рватися і зі слиною в писку бажатиме скочити у гречку. Мені таке щастя даром не потрібно. Отож пішов Юрко. Хай іде. Удачі з Нелею.