Глава 17

РОМАН

Залишивши доньку на Віту, я поїхав вирішувати справи, що стосуються моєї попередньої няньки. Але не можу втриматися, аби не перевірити камеру, що знаходиться у кімнаті доньки. Почуваюся не дуже зручно за цим заняттям, але я не можу довіряти нікому після Анастасії. Напевно, я зараз теж ризикую, залишивши дитину на малознайому дівчину. Та мені при усім потрібна нянька, а ця дівчина, вона ж по суті врятувала малу.

Дивлячись у камеру спостереження, весь напружений. Не можу розслабитися. Просто боюся. Хоча при цім чудово розумію, що я повинен через це пройти, бо ж не можу залишатися з дитиною сам чи тягати її з собою на роботу — це неприпустимо. Тим більше, що Евеліні потрібен догляд та турбота. Репутація Анастасії була бездоганною, а в результаті я отримав не професійність няньки, а чергову психологічну травму як для дитини, так і для себе.

Віта наче поводиться спокійно. Вирішуючи свої питання, спостерігаю за нею. Вона заснула з донькою, а пізніше донька розбудила її. Дівчина переодягнула дитину, і вони подалися вниз. Коли вони опинилися під наглядом управителя, я видихнув і вже не залипав у камерах.

Надвечір повернувся втомлений, але щасливий. Мене зустріла донька з Вітою. А мені завдяки цій дівчині та при вихідні вдалося владнати всі формальності і подати позов до суду на Анастасію. Я не можу допустити, аби ця безвідповідальна особа продовжувала надалі працювати нянькою та так безвідповідально ставитися до інших дітей.

Беру доньку на руки, а вона тулиться до мене. Цілую її у скроню й цікавлюся.

— Все добре?

Вона, на мить глянувши на мене, згідно киває. Переводжу погляд на дівчину, що стоїть поруч, але не встигаю нічого сказати, як вона ставить мене до відома.

— Романе Павловичу, я вже поїду.

Донька різко озирається на неї, а за мить в її очах вже стоять сльози. Наші з Вітою погляди зустрічаються, і я не можу зрозуміти, чим вони викликані.

— Евелінко, чому ти плачеш? Щось трапилося?

Мала лише опускає голову та незгідно киває. Нічого не розумію і тому знову питаю.

— Тоді, чому ти плачеш?

Вона підіймає голову, змахує сльози і вказує пальцем на Віту. Нічого не розумію, тому знову уточнюю.

— Що з Вітою?

Дитина знову плаче, і в мене ступор.

— Евелінко, ти, мабуть, не хочеш, аби я йшла?

Раптом висуває здогад дівчина, і дитина на це лише згідно киває головою, розмазуючи сльози.

Я дещо спантеличений. Віта хоч з малою не довго, але одразу здогадалася причину її сліз. І це ще один знак, що вона повинна залишитися поруч з моєю донькою. Наші з дівчиною погляди знову зустрічаються. Я не знаю, як маю діяти, бо не хочу, аби мала плакала, але й просити залишитися Віту ще — це перебір. Вона і так заледве залишилася в обід. Пригортаю дитину міцніше до себе і прошу.

— Евелінко, Віта Андріївна мусить йти. Вона теж хоче перепочити. Вона й так провела з тобою занадто багато часу.

Намагаюся дитині пояснити елементарні речі, а вона ще більше розплакалася.

— Евелінко, не плач. Я залишуся, — раптом тихо кидає Віта.

Я вдячний їй за це, але почуваюся геть незручно. Бо знаю, що вона хотіла додому вже давно.

— Віто Андріївно, ви впевнені? — напружено перепитую.

— Так, — лише тихо кидає вона і, забравши у мене малу, заспокоює її.

Усвідомлюю, що буду винен цій дівчині. Бо якщо по суті розібратися, вона не повинна потакати забаганкам моєї доньки, але вона це робить.

— Гаразд, Віто Андріївно, якщо ви залишаєтеся, то трішки іще пограйте. А я вас потім відвезу.

Дівчина лише згідно киває та йде з моєю донькою в ігрову. Я, віднісши документи в кабінет, прошу накрити нам вечерю. Утрьох вечеряємо. Моя чарівна гостя хотіла відмовитися, але не вийшло. Донька, взявши її за руку, повела у гостинну.

Після вечері ми удвох почали готувати Евеліну до сну. Схоже, Віта зрозуміла, що доки мала не засне, вона не зможе піти.

Сьогодні донька засинала з Вітою та мною. І коли вона заснула, я попросив покоївку Аліну залишитися з донькою, а сам взявся проводжати Віту.

Зупиняємося у вітальні, і дівчина, пильно глянувши на мене, тихо, але досить впевнено кидає.

— Романе Павловичу, проводжати мене не потрібно. Я сама доберуся...

— Віто Андріївно, це навіть не обговорюється, — досить впевнено заявляю. — Я забрав вас з дому, тож відвезу назад. Я хочу переконатися, що у вас все добре. І, що ваш молодий чоловік не чатує на вас десь під під’їздом.

— Але в цьому немає потреби, Романе Павловичу, — заперечує вона. — Вам не варто хвилюватися...

— Віто, навіть не сперечайтеся, — наказую та із задньої кишені штанів дістаю підготовлений конверт із гонораром для дівчини й простягаю його їй. — А це візьміть, як маленьку компенсацію вашого витраченого часу сьогодні.

— Романе Павловичу, заберіть це. Чи ви хочете мене образити? Я залишилася не заради грошей...

— Віто, не сперечайтеся. Ви могли відпочити в цей час, — цілком серйозно нагадую. — Зрештою, я спроможний оплатити будь-які послуги.

Дівчина лиш фиркає і, оминувши мене, йде на вихід з будинку. Я наздогнав її у прихожій і, перегородивши дорогу, напружено прошу.

— Віто, годі! Ви ці кошти заробили... Я не звик, аби люди робили для мене щось просто так. Кожна праця повинна оплачуватися.

— Який абсурд, — шипить роздратовано вона. — Та ви можете вважати, як вам заманеться, а я не звикла брати кошти за те, що можна зробити просто так. І якщо не хочете мене справді образити, то просто почуйте.

Я не можу тиснути на неї, як і не можу зрозуміти. Але от ображати її аж ніяк не хочеться. Тому ховаю конверт назад у кишеню і зірваним голосом прошу.

— Я вас почув, Віто, тому прошу, дозвольте хоча б вас відвезти додому.

— Гаразд.

Тихо кидає вона та йде на вулицю. В мене повний ступор. Я справді не зустрічав представниць прекрасної статі, які б відмовлялися від грошей. А ця красуня або феномен, або тут є якась прихована підстава. Хоча другого мені аж ніяк не хочеться. Видихнувши, йду за нею.