Глава 16

ВІТА

Входжу в ігрову кімнату і зупиняюся, бо, побачивши мене, мала підіймається і йде мені назустріч. Зупиняється в метрі і великими очима дивиться на мене, наче питає, чи залишуся я. Це лише мої здогади, але все ж кажу.

— Евелінко, я прийшла, аби залишитися з тобою.

Вона кліпає і, ледь всміхнувшись, кидається до мене. Беру її на руки та йду з дитиною до жінки, яка проводила з нею час.

— То тепер ви залишатиметеся з нашою дівчинкою? — цікавиться жінка в уніформі.

— Так, до вечора. — кажу як є.

— Я краєм вуха чула, що це ви знайшли малечу. Ми всі дуже за неї хвилювалися. Вчинок Насті... — вона на мить замовкає. — Це жахливо. Ми всі вдячні вам за вашу людяність.

Почуваюся ніяково, бо ж нічого надзвичайного не зробила. Пригортаю малу до себе міцніше. Бо розумію, що якби вона розмовляла, то та Настя вже б давно у них не працювала. Але на слова покоївки, знітившись, кажу.

— Та я нічого особливого не зробила. Просто не змогла пройти повз.

— У вас дуже добре серце, — посміхається жінка і простягає мені руку. — Аліна.

Теж простягаю їй руку, підтримуючи малу однією рукою, і представляюся. Знайомимося, і жінка, попрощавшись, йде, заславшись на роботу.

Залишаємося з малою удвох, пильно зиркаю на неї й питаю.

— То що ми з тобою робити будемо, сонечко? У тебе скоро обідній сон... — заглядаю у сині очі малої і пропоную. — Може, мультики подивимось?

Мала лише незгідно киває головою. Хмикаю, що ж, якщо мультики ні, то повернемося до дідівського методу.

— Тоді, може, казку прочитаємо? — пропоную.

Дитина вдоволено киває головою. А в мене проблема: яку казку ми будемо читати... Та й казок я уже не пам’ятаю дослівно. Доведеться звертатися за допомогою до Гугла.

— А про що ти хочеш казочку? Може, про принца та зачаровану принцесу?

Дівчинка вловлено та згідно знову киває головою, і ми присідаємо з нею у крісло-мішок. Саджу собі її на коліна і заходжуся в телефоні шукати текст казки. Але не ще встигла ввести у пошуковик запит, як у дитячу ввійшов батько дитини та управитель. Вони наближаються, а я вся напружуюся. Бо чесно не знаю, чого чекати далі.

Чоловіки обидва зупиняються напроти та дивляться на мене згори вниз.

— Віто Андріївно, Евелінці пора готуватися до денного сну. Ходіть у її кімнату.

Відпустивши дитину, підіймаюся, а мала одразу тягнеться до батька. Він бере її на руки, тулить до себе і, пильно дивлячись на неї, пояснює.

— Донечко, я зараз поїду. А ти, будь ласка, залишайся з Вітою Андріївною вдома.

Мала кліпає, дивлячись на батька, а він після кількахвилинної паузи запевняє.

— Евелінко, Віта Андріївна залишатиметься з тобою до мого приїзду.

Дівчинка на мить обіймає батька за шию, а тоді, розвернувшись, тягнеться до мене. Без зайвих слів беру її на руки і одразу ловлю на собі проникливий погляд її батька.

— Віто, Олександр Арсенович проведе вас до дитячої і все вам розповість. — він на секунду замовкає, а потім додає. — Спасибі!

— Будь ласка! — лише тихо кидаю та переводжу погляд на управителя, який мене кличе.

Тому, оминувши батька дитини, йду за ним. Нервова напруга у мені лише зростає. Я чи то боюся Вишневського, чи, може, він закарбувався в моїй пам’яті як небезпечний, навіть при тім, що він досить привабливий. Його візит до мене посеред ночі був з не вельми приємних.

Підіймаємося в дитячу. Управитель, чоловік років сорока п’яти, розповідає мені, що я повинна робити послідовно, та залишає нас, попередньо попросивши звертатися до нього з будь-яких питань.

Приготувавши Евеліну до сну, таки знаходжу казку на просторах інтернету і, присівши поруч з малою, читаю їй. Вона наче слухає, але неспокійна, крутиться. Нервово перебирає пальчики, а тоді таки ловить мене за руку. Тепер уже не крутиться, але от на середині казки сідає. Я бачу, що хоче спати, але не спить.

— Що трапилося, моя хороша? — заклопотано питаю.

А раптом дитину щось болить, але вона, сонно кліпнувши, оглядається на подушку, а тоді стукає по ній легенько ручкою. Я розумію цей жест, але все ж уточнюю.

— Ти хочеш, аби я лягла поруч?

Вона з серйозним виразом обличчя хитає згідно головою. Видихаю і таки виконую прохання дитини, а вона тулиться до мене. Обіймаю її і продовжую читати казку.

В моїх обіймах дитина заснула миттєво. Зітхаю, посміхаюся і вирішую теж подрімати, бо щось страшенно морить сон.