Глава 15

ВІТА

Вишневський підіймається і, підійшовши до вікна, зупиняється біля нього, ставши до мене спиною. І лише розумію, що, напевно, не мала права на це питання. Почуваюся шалено незручно. Тому вирішую виправити ситуацію.

— Романе Павловичу, пробачте. Не потрібно відповідати. Ви не повинні розповідати мені нічого.

Чоловік важко зітхає і, напевно, іще з хвилину стоїть до мене спиною. А тоді, обернувшись, присідає на підвіконня.

— Гаразд, Віто, я поки вам не розповідатиму нічого. Це не таємниця, але не вельми приємна розповідь. Бо в тім, що моя дочка не розмовляє, винні ми — її батьки. Але якщо ви в майбутньому погодитеся на мою пропозицію, я розповім вам цю історію. — він переводить подих і продовжує. — А зараз хочу вас попросити добре подумати, перш ніж остаточно відмовлятися. Зрештою, ви можете спробувати...

— Перепрошую, Романе Павловичу, і як ви собі це уявляєте? Я ж працюю на повну зайнятість.

Він посміхається, від чого стає нереально привабливим. Впевнено закладає руки на грудях, чим підкреслює підкачані біцепси, які добре видно через сорочку. Дивно, чому він один? Кліпаю, коли чоловік надто переконливо запевняє.

— Віто, повна зайнятість — це не проблема, було б бажання. Існують відпустки і, на крайній випадок, лікарняний можна взяти.

Великими очима дивлюся на чоловіка. Схоже, я захопилася спогляданням на нього. Хоча не можу не відзначити: в його словах щось є, але якби ж все так просто.

— Романе Павловичу, я не можу взяти лікарняний. Я лише третій місяць працюю на цій посаді. Я занадто довго чекала на неї, та й, зрештою, обіймаю її через зв’язки. І якщо я зараз візьму лікарняний, хтозна, які це наслідки матиме для мене. — набираю повні легені повітря і чесно продовжую. — Зрозумійте мене правильно. Я хочу розвиватися, хочу кар’єрного зросту...

Чоловік хмикає. З хвилину мовчить, а тоді холодно констатує.

— Отже, вам подобається ставити цілі та йти до мети...

— Так.

— Мені теж, — надто серйозно зізнається він. — Тому я вже поставив ціль і йтиму до мети. Але хочу вас попередити, Віто Андріївно, я здаватися не звик. І не важливо, скільки часу та ресурсу на це піде, я досягну її.

Не зовсім розумію, що Вишневський має на увазі, але його самовпевненість та непохитність у голосі напружують мене, тому, звівши брови разом, цікавлюся.

— І яка ж у вас ціль чи, може, мета?

Чоловік надто пильно дивиться мені в очі відвертим поглядом, а тоді незворушно випалює.

— Моя ціль — ви, Віто Андріївно.

Відчуваю, як по спині пройшовся холод від його заяви. Привабливий хам, обурююся подумки. Нервова напруга миттю охоплює мене. Мені неприємно від його відвертої нахабності. Я справді на неї не очікувала. Не можу впоратися з емоціями, які накривають, але все ж стримано питаю.

— Гадаєте, вам все можна? Ви не маєте права...

— А хто мені заборонить? — надто холодно перебиває мене він.

Все, мене здають нерви, і я зриваюся з місця. Я гадала, він нормальний, а він реально неадекватний. Недаремно донька не говорить. Може, саме тому нянька така безвідповідальна, бо інші йти не хочуть.

— Ваш статус не дає вам права знущатися з людей чи втручатися у чужі життя... Чи ви думаєте, що можете купити всіх і все?

Вишневський миттю напружується. Кілька секунд мовчить, а тоді холодно випалює.

— Не робіть поспішних висновків, Віто Андріївно. Якби ж все можна було купити, то я б це зробив давно. Але, як бачите, я розлучений, няньки толкової знайти не можу. На жаль, не все можна купити. Але... Те, що не можна купити, можна досягти іншим шляхом. У житті немає нічого неможливого. А всі заборони... — він знизує плечима і доповнює почате. — Вони в нашій голові.

— Що ви маєте на увазі? — великими очима, дивлячись на нього, перепитую.

Тремтіння від надмірних емоцій охопило тіло. Схопившись за верх спинки крісла, стискаю його. Мої нерви на межі.

— Віто Андріївно, це не важливо, — відмахується він і підіймається. — Але якщо можна, я хотів би вас попросити сьогодні залишитися з моєю донькою до вечора. Бо у зв’язку з вчорашньою ситуацією, я маю ще декілька важливих справ. А возити дитину в машині, погодьтеся, не варіант. Я знаю, що ви хотіли відпочити, але дуже вас прошу, послухайте мене. Тим паче, через пів години у Евелінки денний сон. І ви зможете перепочити разом з нею.

Стискаю вилиці. Мені хочеться покинути цей дім. Хочеться втекти до себе додому, закритися від цілого світу і просто залишитися у тиші. Але мені шкода цю дитину, хоча дуже хочеться відмовити її самовпевненому батьку. Частина мене таки хоче відмовитися. І від цих міркувань нервова напруга лише посилюється. Не знаю, як діяти правильно.

— Віто Андріївно, перш ніж сказати мені «ні», врахуйте один важливий момент. Після вчора, я не можу довірити свою дитину нікому. Чесно, ви вразили мене своєю людяністю. В той час, як тисячі людей проходили повз годинами, ви діяли, мов янгол-охоронець. Я часто чув фразу, що янголи живуть серед нас, але я не розумів її. Та це було до вчора...

В моїх очах з’являються сльози. Не можу видавити ні слова. Обертаюся до чоловіка спиною. Не хочу, аби він бачив мої сльози. Тому поспішно йду до дверей.

— Віто, ви куди? — чую за спиною зірваний голос Вишневського.

— До вашої доньки, — лише кидаю через плече та покидаю кабінет.

Слова цього чоловіка розчулили мене. Може, в них перебільшення, може, правда, але в наш час люди не дуже охоче відгукуються на чужу біду. І, напевно, не тому, що їм байдуже, швидше тому, що бояться.

Таки змахую сльози та йду до ігрової, я бачила, де вона знаходиться. Видихаю, бо ще кілька хвилин тому я була готова піти з цього дому. А тепер погодилася на цей божевільний вчинок. Не впевнена, що я вчинила правильно, залишившись, але при всьому мені шкода цю малу.