Глава 14

ВІТА

Вислухавши батька дитини, я шокована. В мене немає слів. Не можу збагнути, як ця вітряна дівка могла так вчинити з дитиною. Навіть кошеня на вулиці жаль залишати одне. А тут дитина. Але, схоже, нянька нахабно користалася тим, що дитина не розмовляє, от і робила те, що хотіла. Але я відмовляюся це розуміти. Бо це неприпустимо. Таку поведінку не можна зрозуміти і тим паче виправдати.

Зітхаю і розумію, що, мабуть, Вишневський все сказав, що хотів. Схоже, він просто хотів мене перепросити. Мені це приємно, бо при своєму відчайдушному вчинку я хотіла для дитини лише як краще. І навіть на меті не мала скривдити її.

Кліпаю і розгублено зиркаю на чоловіка.

— Романе Павловичу, якщо ми закінчили, можна я вже поїду... Чесно, після всіх оцих подій почуваюся не дуже добре. Та й з Юрком ще не все вирішили. — зітхаю і тихо додаю. — Потрібно якось розійтися по-людськи.

— Віто Андріївно, не поспішайте, ми іще не закінчили. А, що до свого молодого чоловіка, то не хвилюйтеся даремно. Він уже забрав свої речі і поїхав. Мої люди проконтролювали це.

Великими очима дивлюся на Вишневського. Дещо спантеличена. Напевно, так навіть буде краще, що Юрко пішов. Тут жодні розмови вже нічого не змінять та й не врятують ситуацію. Зрештою, говорити нема про, що. Не встигаю хоч якось зреагувати, як чоловік звертається до мене.

— Віто Андріївно, я все розумію... Знаю, що ви маєте постійне місце праці, але я маю до вас пропозицію. — він на мить замовкає, а тоді надто відверто заглядає мені в очі. — При тім, що я реаліст, я все ж хотів би, аби ви погодилися на те, що я вам запропоную. Бо, можливо, трохи згодом я б узяв вас до себе на роботу на таку саму посаду з можливістю подальшого розвитку та кар’єрного зросту.

— Перепрошую, Романе Павловичу, ви про, що? — вислухавши чоловіка, спантеличено цікавлюся.

— Ой, пробачте. Я так розхвилювався, що забув вам сказати найголовніше. — він перехоплює подих та надто впевнено заявляє. — Віто Андріївно, я хотів би, аби ви зараз попрацювали нянею з моєю донькою...

Я від почутого в шоку. Справді, почути щось схоже аж ніяк не очікувала. Зрештою, яка з мене нянька? А дитина, ще й така, як Евеліна... Це ж яка відповідальність. Ні. Ні, і ще раз ні. Я боюся і, відповідно, не можу на це погодитися. Опускаю погляд і тихо висловлююся.

— Вибачте, Романе Павловичу, але я справді не можу погодитися на вашу пропозицію. Дитина, це неабияка відповідальність. А в мене досвіду немає, зрештою я маю роботу, яка займає ледь не весь день.

— Ким ви працюєте? — примружившись, питає чоловік.

— Менеджер з продажів, — відповідаю правдиво і одразу додаю. — Я на цій посаді недавно, але вона мені дуже подобається.

Повисає тиша. Напружена, дзвінка, яка лоскоче нерви, але я щиро сподіваюся, що чоловік зрозуміє мене і не буде тиснути.

— Віто, я готовий оплачувати вам щомісячно чотири ваших теперішніх оклади. Тільки погоджуйтеся.

Я нервово кліпаю. Спантеличена такою пропозицією. Бо ж це реально сума. І тут уже посада не важлива, менеджер чи нянька, адже тут питання і в оплаті, і тут без сперечань різниця очевидна. Але навіть при цьому я не можу погодитися.

— Романе Павловичу, це дуже привабливо, але я не можу погодитися на вашу пропозицію...

Не встигаю завершити, як він питає.

— Чому?

— Тому, що дитина і це неабияка відповідальність. А в мене ж немає досвіду...

— У вас добре серце, і цього достатньо, — перебиває мене Вишневський.

Не згідно киваю головою і заперечую його слова.

— Романе Павловичу, зараз ви керуєтеся емоціями. Адже вакансія няні це велика відповідальність. Тут досвід потрібен.

— В мене вже була нянька з досвідом і, прошу зауважити, не зовсім юна, а результат ви бачили вчора самі.

Зітхаю. На це не маю, що сказати та чим заперечити. Це просто безвідповідальна фурія трапилася Вишневському. Тут слова зайві, просто у людини немає совісті.

— Романе Павловичу, вибачте, я не можу погодитися. Я боюся. Бо ваша донечка дуже маленька. А ще їй потрібен особливий підхід. Вона ж не розмовляє... — замовкаю, але лише на мить і все ж питаю. — Що трапилося? Вчора вона мені сказала, що вона розмовляла...

— Як сказала? — ледь квадратними очима, дивлячись на мене, питає чоловік.

— Ну, як сказала... — виправляю себе та переповідаю про наше спілкування.

Чоловік важко зітхає і розчаровано зізнається.

— А я вже подумав, що Евеліна заговорила. Психолог сказала, що є шанс, що вона знову розмовлятиме. Її німота утворилася на фоні стресу.

— А, що трапилося, якщо не таємниця? — напружено цікавлюся.

Напевно, я б не мала про це питати, але що мала пережити так маленька дитина, аби перестати спілкуватися. Звісно, мені її шкода, але я боюся погодитися на пропозицію Вишневського, бо при усім я не маю на це права. Зрештою, він сам ще на емоціях, тому швидше за все керується ними. А може, зневірився в людях після такої няньки. Не знаю, але прийняти його пропозицію я не готова. І це правильне рішення.