Глава 13

РОМАН

Їду, заглядаючи у дзеркало заднього виду. Дівчина позаду надто заклопотана, очі червоні. Вона справді тасує у собі сльози. Їй явно сьогодні не до мене, але нам потрібно поговорити. Цю розмову не можна відкладати. Зрештою, не все так просто. Я маю дуже серйозну розмову до цієї дівчини. Бо своїй няньці довіряти після всього не можу. Я написав на неї заяву до поліції.

Я ще сьогодні не можу оговтатися після вчорашніх пошуків доньки.

Знову зиркаю у дзеркало заднього виду на замислену красуню і звертаюся до неї.

— Віто Андріївно, якщо ви не проти, я хотів би, аби ми поїхали до мене додому. Це найкраще місце для розмови. Ви ні про, що не хвилюйтеся. Я відвезу вас потім додому.

Дівчина великими очима дивиться на мене і спантеличено кидає.

— Романе Павловичу, це не дуже хороша ідея. Ми можемо поговорити і в машині. І не потрібно нікуди їхати.

— Віто Андріївно, на жаль, ми не можемо поговорити в машині. — заперечую її слова і одразу пояснюю. — Тому, що хочу певні моменти проговорити з вами на одинці. — видихаю та пояснюю. — Моя донечка не говорить, але все чує і чудово розуміє. — витримую паузу, а по ній додаю. — А ще після вчорашнього, я не хочу залишати доньку одну за межами дому. Бо вдома їй буде найбезпечніше.

— Гаразд. — видихає дівчина. — Сподіваюся, наша розмова не займе багато часу.

Тут не можу їй нічого обіцяти, бо справді не знаю, як складеться наша розмова і скільки часу займе.

В’їжджаємо у двір мого маєтку і я зупиняюся. Спочатку допомагаю вийти з машини своїй гості, яка почувається геть не зручно, а тоді забираю доньку. І одразу запрошую Віту до будинку.

Тільки увійшли у вітальню, як мій управитель повідомляє, що час обіду. Питає, чи подавати обід. Погоджуюся і оглядаюся на дівчину.

— Віто Андріївно, перепрошую. В Евелінки за графіком обід.

— Я зачекаю. — знітившись, кидає дівчина.

Примружуюся, те, що вона почувається не зручно, це зрозуміло, але я не можу допустити, аби вона сиділа одна.

— Віто Андріївно, ви снідали?

— Ні... — кидає вона, а тоді поспішно виправляє себе. — Ой, пробачте, так.

Посміхаюся і одразу прошу.

— Віто, це не обговорюється, ходімо обідати.

Донька робить жести, аби я відпустив її. Виконую її прохання, а вона одразу йде до дівчини. І, взявши її за руку, дивиться на неї знизу вгору.

— Віто Андріївно, Евелінка просить вас піти з нами.

Дівчина зітхає та йде за малою. Йдучи за ними, подумки посміхаюся.

За стіл допомагаю присісти спочатку доньці, а потім своїй гості, яка присідає поруч. Обідаємо. Віта допомагає Евеліні, а вона посміхається їй. І я вражений, бо не раз мав можливість спостерігати, як піклувалася про доньку нянька, тож зараз маю з чим порівняти. У діях та жестах моєї гості стільки ніжності та щирої турботи, що в мене завмирає серце.

По обіді залишаю доньку в ігровій кімнаті на покоївку і прошу дівчину зі собою до кабінету. Гадаю, вона вже здогадалася, що я не буду її ні в чому звинувачувати. І це буде просто розмова, хоча насправді ця розмова не з простих. Саме тому шалено нервую. Не знаю, як маю все пояснити, та правильно викласти те, чого хочу.

Зачиняю двері за дівчиною і, запропонувавши їй присісти за мій робочий стіл, присідаю навпроти. І, доки я бідкався, з чого почати розмову, дівчина порушує тишу першою.

— Романе Павловичу, сподіваюся, я тут не для того, аби ви висунули мені звинувачення у викраденні вашої доньки?

Видихаю. І пильно дивлюся на свою привабливу та надто стомлену співрозмовницю.

— Віто Андріївно, ви пробачте мені за вчора. Нерви здали. І я не звинувачуватиму вас, а навпаки скажу вам спасибі. Хоча якби ви були викликали поліцію... Та тепер пізно про це говорити. Але якщо чесно, я гадав, що збожеволію. — набираю повні легені повітря і видавлюю. — Пробачте, за те, що наїхав вночі. Вибачте мої звинувачення, я не мав на них права, але вже не знав, кому вірити. Та сьогодні, за вашою порадою, я перевірив камери того центру... — замовкаю, бо говорити важко. — Краще б я цього не бачив.

Переповідаю дівчині про моторошні подвиги своєї няньки, які не вкладаються в голові.