Глава 12

ВІТА

Встигаю обійти машину, як натикаюся на чоловіка, що перегородив мені дорогу. Підіймаю погляд і наштовхуюся на лисого здорованя з білим скрученим провідком за вухом. В мене на лисих скоро алергія почнеться. Змахую сльози і наказую.

— Відійдіть з дороги.

— Віто, поверніться! — чую позаду спокійний голос Вишневського. — Нам потрібно поговорити.

Я нервово ковтаю іще раз, витираю сльози. І таки обертаюся до чоловіка обличчям.

— Кажіть вже. Я слухаю. — тихо видавлюю.

Мені соромно за свої сльози, соромно за те, що відбувається, і за Юрка дуже неприємно. Мені навіть такі жахливі сни не снилися, а тут така неприємна реальність. Я була переконана, що він кохає мене і ніколи не зрадить.

— Віто, сідайте в машину. Поїдемо краще звідси. — тихо пропонує чоловік.

Важко зітхаю та відмовляюся. Адже на мені лише капці, лосини та зім’ята футболка.

— Я нікуди в такому вигляді не поїду.

— Віто Андріївно, не переймайтеся через свій вигляд. Ви чудово виглядаєте. Ходімо.

Чоловік робить крок і прочиняє мені передні дверцята великого позашляховика. Тихо видихаю та йду до машини. Роман Павлович допомагає мені сісти в салон і сам сідає за кермо, що видається мені дивним.

— Пристебніться, — просить він. Сам теж пристібається і за мить, завівши двигун, рушає з місця.

Я заледве впоралася з ременем безпеки. Стискаю жовна, але зі сльозами впоратися не можу. Все, що відбулося у нас з Юрком, занадто свіже та надто болюче.

Дістаю із сумочки сухі серветки й заходжуся витирати ними обличчя. Намагаюся опанувати емоції, але в мене не виходить.

— Віто, прошу, припиніть плакати. То немає за ким. — тихо просить Вишневський.

Я це сама розумію, але з болем впоратися важко. Раптом так несподівано мене обіймають за шию маленькі ручки ззаду. Я спочатку злякалася, але дуже швидко зрозуміла, що це Евелінка.

— Донечко, чому ти встала з крісла? — раптом цікавиться батько дитини. — Ти ж знаєш, що коли авто рухається, так робити не можна.

А я цілую маленькі рученята і оглядаюся на лівий бік. Маленьке кучеряве щастя з синіми оченятами, пильно дивиться на мене. І мені так захотілося плюнути на все і обняти цю малу. Відстібаю пасок безпеки і тягнуся до дитини. Яка вправно переступає через сидіння і вже за мить сидить у мене на колінах.

Бачу, як її батько скидає швидкість та вмикає аварійні вогні, але мені байдуже, тулю малечу до себе, і все на світі уже не таке жахливе.

Вишневський лише шумно зітхає. І повільно веде машину.

— Ви обидві порушили всі правила дорожньої безпеки. — суворо кидає він.

— То зупиніть машину, ми далі пішки підемо. — відмахуюся, тулячи дитину до себе, яка вчепилася в мене мов реп’яшок.

— Куди ви підете? — невдоволено цікавиться він.

— Куди небудь, лиш би у двох.

Евеліна кладе голову мені на груди і посміхається. Схоже, їй прийшлася до душі моя ідея. Вчорашній день був не найкращим для нас обох, тому нам обом сьогодні хочеться тиші та спокою, і це нормально.

Вишневський заїжджає на узбіччя і звертається до мене.

— Віто, ви вже доросла, і розумієте, що продовжувати рух ми отак не зможемо. Я не ризикуватиму ні життям доньки, ні вашим. Тому прошу, заспокойтеся і пересідайте на задні сидіння.

Раптом мої дверцята прочиняє один із охоронців.

— Романе Павловичу, що трапилося?

— Все добре, Ілле, тільки допоможи цим красуням пересісти на задні сидіння.

Чоловік допомагає мені вийти, але я тримаю Евелінку на руках. Пересідаємо на задні сидіння. Малу садять у дитяче крісло, яке застібає охоронець, а я присідаю поруч. І просто тримаю її за руку.

Коли рушаємо, ловлю надто пильний погляд Вишневського на собі у дзеркалі заднього виду і одразу опускаю очі. Почуваюся чомусь геть незручно, адже в його погляді стільки суворості. І лише тепер згадую про розмову, яка нас іще чекає. Я розумію, що, напевно, цей чоловік мені нічого поганого не скаже. Але я нічого не можу знати напевно, і це не дає розслабитися.