Глава 11

ВІТА

Опиняємося з Вишневським на вулиці, і я зупиняюся. Оглядаюся на нього і краєм ока помічаю, як на нас оглядаються сусіди. Ще б. Он у дворі трохи осторонь стоять три бобики цього чоловіка. Звісно, що всім цікаво, що відбувається. Але я не зважаю, бо хочу, аби це все закінчилося. І не просто закінчилося, а не мало паршивих наслідків. Тепер справді десять разів подумаю, перш іти комусь на допомогу та тягти когось додому. Пориви серцевої доброти до одного місця, якщо вони порушують закон.

— Слухаю, вас, — пильно зиркаю на чоловіка.

— Віто Андріївно, ходімо краще до моїх машин. Менше вільних вух буде. — пропонує мій галантний гість.

Я ж лише згідно киваю та йду за ним. Зупиняємося, і я позаду чую.

— Ви куди втекли? Це, що таке? Віта — моя дівчина, і ваша розмова, Романе Павловичу, відбудеться лише при мені.

На мить заглядаю в сині очі чоловіка напроти і оглядаюся на невдоволеного Юрка, але не встигаю сказати нічого. Мене випереджає Вишневський.

— Юначе, вам пора речі збирати. — він зиркає на годинник і додає. — Бо сім хвилин вашого часу уже пішло. А година це не так багато. Раджу поквапитися і це одне. А інше, — судячи з того, що відбувається, Віта уже не ваша дівчина.

— Це не вам вирішувати. — вибухає невдоволений Юрко.

Вишневський примружується і, на мить глянувши на мене, теж невдоволено відмахується.

— Юрко, а це і не я вирішив, а Віта Андріївна. Тому покваптеся, бо мої люди проконтролюють, аби рівно у відведений час, ви покинули помешкання цієї чарівної красуні.

— Я нікуди не піду. — зухвало заявляє Юрко. — Ця розмова відбудеться при мені. І взагалі, про, що вам говорити з моєю дівчиною?

Набираю повні легені повітря. Нахабність мого лисого уже колишнього кавалера переходить всі межі, тому не збираюся мовчати.

— Юрко, охолонь. Досить. Тебе Неля чекає. Годі тут заявляти свої права на мене.

— Віто, нам потрібно поговорити наодинці. — наче не чує мене заявляє він. — І може ти все ж поясниш, хто цей чоловік для тебе? Навіщо приїхав? Про що хоче поговорити? Ти лише мені висуваєш претензії. Звинувачуєш у зраді, а сама...

Зітхаю і, закотивши очима, у пів тону відмахуюся.

— Юрко, якби ти вчора був вдома, то знав би усе, а так, вибач. Тебе це не стосується. Особливо тепер.

Я киплю від злості та образи. От як йому ще вистачає нахабності заявляти якісь свої права, після підлої зради?

— Віто Андріївно, пропоную провести нашу розмову деінде, бо бачу, тут спокійно поговорити не вийде.

— Вона нікуди з вами не поїде! — різко та впевнено заявляє Юрко та ловить мене за руку.

Вириваюся від нього й втікаю до Вишневського. Бачу, як його охоронці виходять з машини. Тому зірвано прошу.

— Юрко, просто йди. Тебе Неля чекає, а до мене забудь дорогу, молю.

Мій уже колишній коханий недобре міряє мене. В його погляді читається образа. Він, сплюнувши зі зневагою, додає.

— А Неля правду казала. Ти ненормальна. Шкода, що я цього раніше не помічав.

Я нервово ковтаю. Біль роздирає душу. Серце щемить. Сльози скочуються з очей, а ображена душа волає. Він покидьок. А щойно ж казав, що нікуди від мене не піде. Йому не можна вірити. Не можна.

Шморгаю носом і змахую сльози. В мене немає слів. Я вже не хочу ніякої розмови з Вишневським. Моє життя щойно остаточно поділилося на «до» та «після». Напевно мені було б легше, якби Юрко не приходив. Мутним поглядом дивлюся йому услід і розумію, що мені теж потрібно забиратися звідси. Я не готова сьогодні до розмови з Вишневським. Мені б після всього заспокоїтися та відпочити.